Танок з драконами - Джордж Мартін

Робет Гловер наповнив келих вином і подав Давосові. Той узяв, понюхав, зробив ковток.

— Чи можна спитати, яка саме?

— Від удару сокирою. Вашу голову та руки виставлено над Тюленячою брамою. Обличчя обернуто очима до гавані. Дотепер ви вже нівроку підгнили, хоча ми вмочили вашу голову в смолу, перш ніж настромити на шпичку. Кажуть, гайворони жахливо сварилися з мартинами за ваші очі.

Давос посовався незатишно. Моторошне відчуття — слухати про власну смерть.

— З ласки вашої вельможності, хто помер замість мене?

— Хіба це важливо? Ви, князю Давосе, маєте зовсім пересічне обличчя — сподіваюся, я вас не образив. Той чолов’яга мав ваш колір волосся, схожий ніс, майже схожі вуха, довгу бороду, яку неважко було підстригти під вашу. Смоли ми не пошкодували, будьте певні, а до того ж спотворили обличчя, запхавши йому до зубів цибулину. Пан Бартімус подбав, щоб пальці його лівиці були вкорочені так само, як ваші. Чолов’яга був злочинцем, якщо це вас утішить. Своєю смертю він зробив більше добра, ніж за все життя. Від себе ж скажу, що не плекаю до вас, пане князю, жодних злих почуттів. Той гнів, яким я палав у Дворі Водяника, був блазенською виставою, покликаною потішити наших друзів Фреїв.

— Вашій вельможності варто податися в лицедії, — мовив Давос. — Заробили б на добрячий шматок хліба. Ви та ваші родичі говорили дуже переконливо. Ваша невістка, як на мене, бажала мені смерті цілком щиро, а дівчинка…

— Віла! — Князь Виман посміхнувся. — Бачили, яка смілива? Навіть коли я погрожував вийняти їй язика, вона нагадала мені про борг Білої Гавані Старкам на Зимосічі — неоплатний борг до кінця часів. Віла казала від самого серця — так само, як пані Леона. Пробачте їй, коли зможете, пане князю. Вона перелякана і не надто розумна жінка; усе її життя — в чоловікові, Вилісі. Не кожен чоловік знайде в собі сили стати принцом Аемоном Драконолицарем або Симеоном Зореоким. Так само не кожна жінка уміє бути хороброю, як моя Віла та її сестра Вінафрида… котра все знала, але зіграла свою роль без краплі страху.

— Коли маєш справу з брехуном, то хоч сам устократ чесніший, а доводиться брехати. Я не мав змоги кинути виклик Король-Берегові, поки мій останній син лишався у полоні. Князь Тайвин Ланістер сам написав мені, що утримує в себе Виліса. Якщо я хочу його звільнення неушкодженим, писав він, то мушу покаятися у зраді, здати своє місто, оголосити вірність королю-хлопчаку на Залізному Престолі… і зігнути коліна перед Рузом Болтоном, його Оборонцем Півночі. Якби ж я відмовився, то Виліс помер би зрадницькою смертю, Білу Гавань узяли приступом і сплюндрували, а мою чадь спіткала б та ж сама доля, що Ринів із Кастамиру.

— Я жирний, тому багато людей думає, що слабкий та дурний. Можливо, Тайвин Ланістер теж так думав. Я надіслав йому в відповідь крука про те, що зігну коліна і відчиню браму лише тоді, коли мені повернуть сина, але не раніше. Тайвин помер, не встигнувши вирішити справу остаточно. По його смерті припхалися Фреї з кістками Вендела… щоб укласти мир і скріпити його шлюбом, казали вони, але я не збирався віддавати їм те, чого вони вимагали, поки не матиму Виліса вдома живим і неушкодженим, а вони не збиралися віддавати мені Виліса, поки я не доведу своєї вірності. Ваше прибуття дарувало мені спосіб це зробити. Саме тому я так негідно зустрів вас при Дворі Водяника, і саме тому над Тюленячою брамою тепер гниють голова і руки.

— Ви піддавали себе великій небезпеці, мосьпане князю, — мовив Давос. — Якби Фреї розгадали ваш задум…

— Мені ніщо не загрожувало. Якби хтось із Фреїв заповзявся видертися на браму і ближче роздивитися людину з цибулею в роті, я б звинуватив своїх в’язничних наглядачів у помилці та піддобрився до Фреїв вашою справжньою особою.

Давосові спиною побігли дрижаки.

— Розумію.

— Сподіваюся, що розумієте. Адже ви самі маєте синів, я чув.

«Трьох, — подумав Давос, — хоча породив сімох.»

— Скоро я мушу повернутися на учту і проказати здравицю за моїх друзів Фреїв, — продовжив Мандерлі. — Вони пильнують. Удень і вночі не зводять з мене очей, винюхують найменші ознаки зради. Ви їх бачили — той нахаба пан Яред, його небіж Раегар… ниций хробак з ім’ям дракона. Позаду обох стоїть Симонд, брязкаючи грошиками. Він уже підкупив кількох моїх слуг та двох лицарів. Одна з покоївок його дружини пробралася до ліжка мого власного блазня. Якщо Станіс дивується, чому в моїх листах говориться так мало, то це лише тому, що я й власному маестрові не смію довіряти. Теомор має світлу голову і кам’яне серце. Ви чули його в моїх палатах. Маестри мають відкласти стару вірність, коли вдягають ланцюга, та я не можу забути, що Теомор уродився Ланістером із Ланіспорту, віддаленим родичем Ланістерам з Кастерлі-на-Скелі. Мене оточують вороги і облудні друзі, князю Давосе. Заполонили моє місто, наче таргани… і навіть уночі я відчуваю, як вони повзають по мені.

Пальці товстуна стиснулися в кулак, усі його підборіддя затремтіли.

— Мій син Вендел прийшов у Близнюки як гість. Він скуштував хліба та солі князя Вальдера, повісив меча на стіну, щоб бенкетувати з друзями. А вони його замордували. Так, замордували! Я це кажу, і хай Фреї удавляться своїми казками. Я п’ю з Яредом, жартую з Симондом, обіцяю Раегарові руку моєї коханої онуки… але не думайте, що я забув. Північ усе пам’ятає, князю Давосе. Північ пам’ятає, і блазенську виставу майже скінчено. Мій син повернувся.

Щось у голосі князя Вимана пронизало Давоса холодком аж до кісток.

— Якщо ви хочете правосуду, мосьпане, шукайте його в короля Станіса. Справедливішої людини нема на білому світі.

Втрутився Робет Гловер:

— Вірність робить вашій вельможності честь, але Станіс лишається вашим королем, не нашим.

— Ваш власний король мертвий, — нагадав їм Давос. — Замордований на Червоному Весіллі разом із сином князя Вимана.

— Молодий Вовк мертвий, — погодився Мандерлі, — але відважний юнак не був єдиним сином князя Едарда. Робете, приведи хлопця.

— Негайно, мосьпане, — відповів Гловер і вислизнув у двері.

«Хлопця?» Невже можливо, щоб хтось із братів Робба Старка пережив плюндрування Зимосічі? Невже Мандерлі ховає у себе в замку спадкоємця дому Старк? «Але знайденого чи вдаваного?» Мабуть, північ повстане і за того,