Танок з драконами - Джордж Мартін
«Дівчинка. Я маю знайти дівчинку — сіру дівчинку на коні, що помирає.» Джон Сніговій чекає від неї цього, і то скоріше. Не досить розказати, що дівчинка тікає. Він захоче знати більше: коли, звідки, куди. А вона ще не знала, бо бачила дівчинку лише раз. «Сіру, наче попіл. І поки я дивилася, вона розсипалася і звіялася за вітром.»
У комині проступило чиєсь обличчя. «Станіс?» — подумала вона лише на мить… але ні, то були не його риси. «Дерев’яне обличчя, бліде, наче в трупа.» Чи це її ворог? Тисяча червоних очей плавала у полум’ї, що розгорялося дедалі вище. «Він бачить мене.» Поруч із ним хлопчик з обличчям вовка відкинув назад голову і завив.
Червона жриця здригнулася. Униз стегном поповзла кров — чорна, парка. Вогонь жив у ній всередині мукою та втіхою, наповнював її, виснажував, перетворював. Відблиски жару, настирливі, наче руки коханця, вимальовували на її шкірі візерунки. Дивні голоси кликали з днів давно минулих.
— Мелонія! — почула вона жіночий скрик.
Чоловічий голос вигукнув:
— Товар сім!
Вона плакала, і сльози її палали полум’ям, але вона не припиняла пити, всотувати його в себе. Сніжинки вихором летіли з темного неба, попіл здіймався їм назустріч. Сіре та біле спліталося химерним візерунком, палаючі стріли злітали над дерев’яною стіною, мерці мовчки шкандибали крізь холод попід великим сірим стрімчаком, де у сотні печер палали вогні. А тоді здійнявся вітер, і накотив білий, неймовірно морозний туман, і один за одним вогні згасли. А далі лишилися самі черепи.
«Смерть, — подумала Мелісандра. — Черепи означають смерть.»
Вогонь стиха потріскував, і у його тріскоті жриця чула вимовлене пошепки ім’я «Джон Сніговій». Його довге обличчя плавало перед нею, охоплене червоними та жовтогарячими язиками — тінь, ледве видна за тріпотливою завісою. З людини він ставав вовком, потім знову людиною. Але черепи були й там — черепи оточували його звідусіль. Мелісандра вже бачила небезпеку раніше, намагалася попередити хлопця. «Вороги навкруги, і кинджали у пітьмі.» Але він не слухав. Невіри ніколи не слухають, аж доки не стає запізно.
— Що ви бачите, ясна пані? — тихо запитав хлопець.
«Черепи. Тисячі черепів, і знову хлопець-байстрюк. Джон Сніговій.» Щоразу, як її питали, що вона бачить у вогнях, Мелісандра відповідала: «Чимало різного». Легко було казати — важче бачити. Бачення у вогні — це мистецтво, і як кожне мистецтво, воно вимагає опанування, відданості, ретельного вивчення. «І болю. Болю теж.» Ра-Гльор говорив зі своїми обраними крізь благословенний вогонь мовою попелу, жарин і звивистих язиків. Достеменно цю мову знав лише сам Господь. Мелісандра вправлялася у своєму мистецтві незліченні роки і заплатила свою ціну. Не було нікого, навіть у її братстві, хто б мав такий самий хист до бачення таємниць, наполовину прихованих, наполовину проявлених священними вогнями.
І все ж зараз вона не могла навіть знайти свого короля. «Я молилася показати мені Азора Ахая, хоча б мимохідь, а Ра-Гльор показує лише Сніговія.»
— Деване! — покликала вона. — Принеси пити.
Горлянка їй всохла, наче старий пергамен.
— Слухаю, ясна пані!
Хлопець налив кухоль води з кам’яного глека коло вікна і приніс їй.
— Дякую.
Мелісандра сьорбнула трохи, ковтнула і подарувала хлопчикові посмішку. Той зашарівся. Жриця знала, що він майже закоханий у неї. «Він мене боїться, жадає і одночасно вклоняється, наче богині.»
Та все одно Деванові було тут незатишно — він-бо взагалі не хотів лишатися. Малий надзвичайно пишався службою королівського зброєносця і відчув гірку образу, коли Станіс наказав йому лишитися у замку Чорному. Як у кожного хлопчика його віку, голова йому була забита мріями про славу та честь; напевне, він уже подумки малював картини своїх майбутніх звитяг при Жбирі-в-Пущі. Хлопці — його однолітки — пішли на південь служити зброєносцями при королівських лицарях, битися у битвах біч-обіч із господарями. Деванові мало здаватися, що його не взяли у похід, бажаючи покарати за якусь помилку чи невдачу — або ж невдачу його батька.
Насправді ж малий лишився у замку тому, що Мелісандра попросила про нього особисто. Четверо дорослих синів Давоса Лукомора загинули в битві на Чорноводі, де королівські кораблі поглинув зелений вогонь. Деван був п’ятим сином — тепер найстаршим — і при Мелісандрі йому було безпечніше, ніж при королі. Князь Давос, певно, за те б не подякував, як і сам малий — але їй здавалося, що Лукомор пережив уже досить лиха, як на одну людину. Хай він іще не навернувся до істини, та все ж його вірність королю Станісу була непохитною. Це вона теж бачила у вогнях.
Деван був меткий, спритний, розумний та здібний — чого вона не могла сказати про решту своїх слуг та помічників. Станіс, вирушаючи на південь, лишив їй тузінь своїх людей за службу, але з більшості не було жодної користі. Його милість потребував кожного меча і списа, тому віддав лише сивочолих немічних старців та калік. Одного засліпив удар по голові у битві при Стіні, іншого скалічило падіння власного коня на ноги. Осавул, що служив при ній, втратив руку від удару велетневої довбні. Троє її стражників були вихолощені Станісом за ґвалтування дичацьких жінок. Іще вона мала двох п’яниць і боягуза. Останнього мали повісити — про це розповів їй сам король — але походив горопаха з вельможної родини, а його батько та брати від початку непохитно стояли за справу короля.
Але мати при собі власну сторожу все-таки додавало Мелісандрі поваги чорних братчиків — червона жриця добре це розуміла. Як розуміла і те, що люди, віддані Станісом, не врятують її, коли вона справді опиниться у небезпеці. Утім, їй було байдуже. Мелісандра з Асшаю не боялася за себе — весь потрібний захист їй дарував Ра-Гльор.
Вона зробила ще ковток води, відставила кухоль, блимнула очима, потяглася і підвелася з крісла, потерпаючи від затерплих м’язів. Коли так довго видивляєшся у полум’я, потім треба якусь мить звикати до сутінок. Очі її висохли і втомилися… та якщо їх терти, ставало гірше.
Жриця звернула увагу, що вогонь майже згас.
— Деване, підкинь до комина. Котра зараз година?
—
