Танок з драконами - Джордж Мартін
«Я лишила вас під владою обраної ради, — подумала Дані, — з цілителя, книжника і жерця.» Вона добре пам’ятала Червоне Місто таким, яким уперше побачила — сухим і запиленим, оточеним червоними цегляними мурами, сповненим жорстоких примар минулого, і все ж повним життя. «На Хробаку були острови, де закохані цілували одне одного. А на Майдані Спокути з людей здирали смужками шкіру і вішали голими на поталу зграям мушви.»
— Добре, що ви прийшли, — мовила вона до астапорців. — У Меєрині вам буде безпечно.
Швець подякував, старий муляр поцілував їй ноги, але ткаля подивилася очима холодними і твердими, наче сірий камінь. «Вона знає, що я брешу, — подумала цариця. — Знає, що не можу захистити їхню безпеку. Астапор палає, і тепер Меєрин — наступний.»
— Прибули ще люди, — повідомив Бурий Бен, коли астапорців вивели. — Ці троє були верхи. Але більшість іде пішки.
— Скільки їх? — запитав Резнак.
Бурий Бен знизав плечима.
— Кількасот. Чи кілька тисяч, хтозна. Є хворі, є обпечені, є поранені. «Коти» і «Вітрогони» никають між пагорбів зі списами та батогами, відганяють їх на північ. А хто бариться — тих убивають.
— Роти на ногах. Ще й хворі, кажете? — Резнак заломив руки. — Вашій превисокості не варто пускати їх до міста!
— Я б не пустив, — погодився Бурий Бен Бросквин. — Я не маестер, але навіть мені відомо, що гнилі яблука слід відділяти від здорових.
— Це не яблука, Бене, — мовила Дані. — Це чоловіки й жінки. Хворі, голодні й перелякані. — «Це мої діти.» — Я мала б піти на Астапор.
— Ваша милість не мали змоги їх урятувати, — мовив пан Барістан. — Ви застерігали царя Клеона против війни з Юнкаєм. Але цар не мав розуму, зате руки — червоні від крові.
«Хіба мої руки чистіші?» Дані пригадала сказане Дааріо: королі й царі мусять бути або різниками, або м’ясом.
— Клеон був ворогом нашого ворога. Якби я приєдналася до нього біля Рогів Хаззату, ми б могли розчавити юнкайців між нашими потугами.
Та Голомозий тримався іншої думки.
— Якби ви повели Неблазних на південь від Хаззату, Сини Гарпії б тоді…
— Знаю! Я все знаю. Знову і знову я бачу перед собою Ерою.
Бурий Бен Бросквин зачудовано насупив чоло.
— Кого, перепрошую?
— Дівчинку, врятовану мною від мук і ґвалту. Але мій порятунок зрештою привів її до ще гіршого кінця. Те, що я зробила у Астапорі — це десять тисяч таких дівчаток.
— Ваша милість не могли знати…
— Я цариця і королева. Мені личить знати.
— Що зроблено, те зроблено, — мовив Резнак мо’Резнак. — Благаю вашу превисокість узяти вельможного Гіздахра собі за царя і чоловіка негайно. Він зуміє перемовитися з Мудрими Хазяями та укласти мир.
— Але на яких умовах?
«Стережися напахченого підстолія» — так казала їй Квайфа. Жінка у личині передбачила появу блідої кобили. Невже вона має рацію і щодо вельможного Резнака?
— Я лише юна дівчина і не знаюся на справах війни… але й не ягня, що тупає, покірно мекаючи, до лігва гарпії. Я маю Неблазних. Маю «Буревісників» і «Других Синів». Маю три полки відпущенців.
— І драконів, — вишкірився Бурий Бен Бросквин.
— У ямі, в кайданах, — залементував Резнак мо’Резнак. — Який зиск від драконів, котрих неможливо упорати? Навіть Неблазні лякаються відчиняти двері й годувати їх.
— Лякаються улюблених звіряток нашої цариці? — зблиснув хитрим оком Бурий Бен. Сивий полковник «Других Синів» був сердюком аж до кісток, мішанцем з кров’ю десятку різних племен у жилах, не знав іншого життя, крім життя воїна вільного кумпанства, проте завжди любив драконів, а вони плекали прихильність до нього.
— Звіряток? — верескнув Резнак. — Чудовиськ, радше сказати! Чудовиськ, які жеруть дітей! Ми не можемо…
— Мовчати! — визвірилася Даянерис. — Забороняю навіть згадувати!
Резнак сахнувся, наляканий люттю в її голосі.
— Благаю вашу препишність мені пробачити, я не…
Бурий Бен Бросквин виступив наперед, затуляючи його собою.
— Ваша милосте! Юнкайці мають три наймані полки проти наших двох. Подейкують, що вони послали до Волантису по «Золоту Дружину», а в ній воює десять тисяч хлопців. Іще юнкайці мають чотири гіскарські легіони, коли не більше. Чув я, вони надіслали кінних гінців до Дотракійського моря — привести на наші голови ще й великий халазар. Без драконів ми пропадемо — така моя думка.
Дані зітхнула.
— Даруйте мені, Бене, але я не смію випустити драконів.
На обличчі Бросквина виразно змалювалося, що не на таку відповідь він сподівався. Сердюк задумливо почухав клапті волосся, які звав вусами, і проказав:
— Ну якщо на драконів сподіватися годі, гаразд… тоді треба тікати, поки юнкайська наволоч не замкнула пастку… лишень спершу стягнути з невільникарів платню за те, щоб вони побачили наші спини. Вони ж платять халам, щоб ті не чіпали їхні міста, хіба ні? То продамо їм назад Меєрин і рушимо на захід із повним обозом золота і коштовностей.
— Хочете, щоб я пограбувала Меєрин і втекла? Ні, цього я не зроблю. Сірий Хробаче! Мої відпущенці готові до битви?
Євнух схрестив руки на грудях.
— Вони не Неблазні, але вас не осоромлять. Сей-один присягається вашій превисокості на мечі та списі.
— То й добре. Втішно чути.
Даянерис роздивилася обличчя навколо себе. Голомозий супив брови. Пан Барістан із суворо окресленим обличчям та сумними блакитними очима. Блідий спітнілий Резнак мо’Резнак. Бурий Бен — біловолосий, гартований, твердіший за стару шкіру. Сірий Хробак — нерухомий, непохитний, обличчям гладкий і незворушний. «Тут мав би стояти Дааріо. І мої кревноїзники. Якщо буде битва, поруч зі мною має бути кров моєї крові.» Вона скучила навіть за паном Джорагом Мормонтом. «Він брехав мені, шпигував, доповідав ворогам. Але і кохав мене. І завжди давав корисні поради.»
— Я вже била юнкайців раніше. Поб’ю і тепер. Але де? Як?
— Ви хочете вийти в поле? — хрипким від невіри голосом спитав Голомозий. — Це вкрай нерозумно! Наші мури вищі й товстіші за астапорські, а захисники хоробріші. Юнкайцям не взяти це місто легко і просто.
Але пан Барістан не
