Бенкет круків - Джордж Мартін

Але король, підбурюваний своєю маленькою королевою, лишався глухий до голосу здорового глузду. «Якщо ми більше спілкуватимемося з простолюдом, люди нас полюблять».

«Юрма так полюбила отого тлустого верховного септона, що роздерла його на кавалки, а він-бо — свята людина!» — нагадала йому Серсі. Однак хлопчик на це зауваження тільки губу закопилив. «Чого і треба Марджері, я так розумію,— подумала Серсі.— Щодня, за кожної можливості, намагається вона забрати в мене сина». Джофрі швидко б її розкусив і вказав би її місце, але Томен такий довірливий! «Вона розуміла, що Джоф їй не піддасться,— подумала Серсі, пригадавши золоту монету, яку знайшов Кайберн.— Якщо дім Тайрелів сподівався взяти владу в свої руки, Джофа треба було усунути». Тут королеві пригадалося, як Марджері разом зі своєю жахливою бабусею планувала видати Сансу Старк за Вілласа — каліку-брата маленької королеви. Лорд Тайвін не допустив цього, випередивши їх і видавши Сансу за Тиріона, але зв'язок між подіями очевидний. «Вони всі змовилися,— здригнулася від раптового усвідомлення Серсі.— Тайрели підкупили тюремника, щоб звільнити Тиріона, а тоді швидко доправили його на рожевий гостинець, де він приєднався до своєї підлої дружини. І тепер обоє безпечно сидять собі в Небосаду, ховаючись за стіною руж».

— Вам варто було з нами поїхати, ваша світлосте,— щебетала маленька інтриганка, деручись схилами Ейгонового пагорба.— Ми б так добре провели час разом! Дерева вбралися в золоті, червоні й жовтогарячі шати, а скільки квітів! І каштанів багато. Дорогою додому ми їх собі трохи насмажили.

— Нема в мене часу гуляти по лісах і квіточки збирати,— озвалася Серсі.— Мені королівством треба правити.

— Тільки одним, ваша світлосте? А хто править рештою шістьма? — весело розсміялася Марджері.— Пробачте мене за цей жарт. Я розумію, який тягар ви змушені нести. Дозвольте мені розділити його. Має ж бути щось, у чому я можу допомогти. Це покладе край усім балачкам, ніби ми з вами суперничаємо через короля.

— То це так кажуть? — посміхнулася Серсі.— Які дурниці! Ніколи — ані хвилини — я не вбачала у вас суперниці.

— Приємно це чути,— сказала дівчина, яка, схоже, не зрозуміла, як її присадили.— Вам з Томеном варто наступного разу поїхати з нами. Його світлості страшенно сподобається, я певна. Для нас співав Блакитний Бард, а сер Толад показував, як б'ється на кийках простолюд. У лісі восени так гарно!

— Мій покійний чоловік теж любив ліс.

У перші роки подружнього життя Роберт повсякчас запрошував її поїхати з ним на полювання, але Серсі завжди відмовлялася. Коли випадали такі поїздки, у неї з'являвся час, який можна було провести з Джеймі. «Золоті дні та срібні ночі!» Звісна річ, гра була дуже небезпечна. У Червоній фортеці повсюди вуха й очі, та й ніколи не знаєш напевне, коли саме повернеться Роберт, проте ризик тільки більше збуджував.

— Але краса може приховувати смертельні небезпеки,— застерегла Серсі маленьку королеву.— Роберт у лісі життя втратив.

Марджері тільки усміхнулася до Лораса: це була ніжна усмішка, повна сестринської любові.

— Мені приємно, що ваша світлість непокоїться через мене, але мене захистить брат.

«їдь на полювання,— півсотні разів заохочувала Серсі Роберта.— А мене захистить брат». Тут їй пригадалися сказані сьогодні слова Тейни, і з вуст зірвався сміх.

— Ваша світлість так гарно сміється,— запитально всміхнулася Марджері.— Не поділитеся жартом?

— Поділюся,— запевнила королева.— Обов'язково поділюся.

Крадій

Під бойові барабани «Залізна перемога» мчала вперед, тараном розтинаючи бурхливе зелене море. Менший корабель попереду повертав, ляскаючи веслами по воді. На його прапорах майоріли ружі: на носі й на кормі — біла ружа на червоному щиті, а на щоглі — золота ружа на полі зеленому, як трава. «Залізна перемога» протаранила його борт з такою силою, що половина абордажників не втрималася на ногах. Тріснули весла: солодка музика для вух капітана!

А капітан, перемахнувши через планшир, стрибнув, розмаявши золотого плаща, на палубу. Білі ружі сахнулися — як завжди сахаються люди, побачивши Віктаріона Грейджоя озброєного й обладованого, з шоломом-кракеном на голові. Супротивники стискали мечі, списи й топори, однак дев'ять з десятьох не мали на собі лат, а десятий був у самій лускатій кольчузі. «Це не залізні,— подумав Віктаріон.— Бояться потонути».

— Бийте його! — крикнув один з вояків.— Він сам-один!

— АНУ! — прогуркотів Віктаріон у відповідь.— Убийте мене, якщо вдасться!

З усіх боків на нього кинулися вояки з ружами — з сірою крицею в руках і переляком в очах. Страх цей був такий сильний, що Віктаріон аж на язиці відчував його. Роздаючи удари праворуч і ліворуч, він одному з нападників відтяв по лікоть руку, а другому розпанахав плече. Третій загнав топір у м'яке соснове дерево Віктаріонового щита. Капітан штовхнув дурня щитом в обличчя, збиваючи з ніг, а коли той спробував підвестися, зарубав. Він саме намагався витягнути з грудей мерця топір, коли між лопаток йому врізався спис. Відчуття було, наче хто його ляснув по спині. Крутнувшись, Віктаріон опустив топір списникові на голову, розтинаючи шолом, волосся й череп, аж по руці ударна хвиля пішла. Якусь мить чоловік гойдався на топорі, поки залізний капітан не висмикнув лезо, й тоді труп заточився й гепнувся на палубу, наче він не мертвий, а п'яний.

На той час за Віктаріоном на палубу розбитої лодії вже стрибнули залізнородні. З криком кинувся в бій Вульф Одновухий; капітан помітив Рагнора Пайка в іржавій кольчузі; Ньют Голяр жбурнув топір — і той уп'явся ворогу в груди. Віктаріон зарубав ще одного, і ще одного. Зарубав би й третього, але його устиг зарізати Рагнор.

— Гарний удар,— прогуркотів до нього залізний капітан.

Розвернувшись у пошуках нової жертви для свого топора, Віктаріон помітив на тому кінці палуби ворожого капітана. Біле сюрко було забризкане кров'ю, але Віктаріон розрізнив у нього на грудях герб — білу ружу на червоному полі. На щиті був такий самий герб на білому полі, облямованому червоною зубчастою смугою.

— Ви! — гукнув залізний капітан понад кривавою різаниною.— Ви, з ружею! Це ви лорд Південного Щита?

Другий підняв забороло, показавши безбороде обличчя.

— Його син і спадкоємець. Сер Толберт Сері. А ви хто, кракене?

— Ваша смерть,— кинувся до нього Віктаріон.

Сері стрибнув йому назустріч. Меч