Бенкет круків - Джордж Мартін
Сер Толберт, відкинувши розбитого щита, рубонув мечем. У Віктаріона, коли він падав, щит перекрутився за спину, тож він прийняв удар Сері на залізний кулак. Гофрована криця хруснула, від болю залізний капітан крекнув, проте витримав.
— Але я теж меткий, хлопче,— сказав він, висмикуючи меча з руки лицаря та жбурляючи в море.
— Мій меч...— вибалушив очі сер Толберт.
Віктаріон закривавленою рукою схопив хлопця за горло.
— Іди виловлюй,— мовив він, штовхаючи його навзнак через борт у криваві води.
Це дозволило йому виграти мить, щоб вивільнити топір. Білі ружі відступали під натиском залізної хвилі. Одні намагалися втекти в трюм, інші благали пощадку. Віктаріон відчував, як під кольчугою, дубленою шкірою і гофрованими латами по пальцях цебенить кров, але то дурниці. Тісний гурт ворога, ставши плече до плеча навколо щогли, хоробро відбивався. «Принаймні ці кількоро — справжні чоловіки. Радше помруть, ніж здадуться». Декому Віктаріон у цьому допоможе. Гримнувши топором по щиту, він кинувся вперед.
Затонулий бог створив Віктаріона не для того, щоб брати участь у словесних баталіях на царезборах чи ганятися за хитрими ворогами, які скрадаються в безмежних болотах. Натомість ось для чого він з'явився на світ: щоб — закутий у крицю, з закривавленим топором у руці — кожним своїм ударом сіяв смерть.
На нього нападали спереду і ззаду, та мечі у ворогів, мабуть, гнучкі як верба — навіть не завдавали шкоди. Клинки не могли протяти важку кірасу Віктаріона Грейджоя, а він не давав ворогам часу відшукати слабкі місця на стиках, де тіло захищали тільки кольчуга й дублена шкіра. Хай на нього одразу нападають троє, четверо, п'ятеро — не має значення. Він рубав їх одного по одному, підставляючи крицю, щоб захиститися від інших. Щойно падав один ворог, Віктаріон звертав свій гнів на наступного.
Останній був, певно, ковалем: у плечах широкий як бугай, причому одне плече набагато м'язистіше за друге. З обладунків мав на собі бригантинний панцир і шолом з дубленої шкіри. З одного удару чоловік доламав Віктаріонового щита, але удар у відповідь розколов йому череп навпіл. «Якби ж то з Воронячим Оком так само легко було впоратися!» Щойно капітан вивільнив лезо топора, ковалева голова наче вибухнула. Навсібіч полетіли кістки, кров і мозок, а тіло рухнуло долілиць, просто капітанові на ноги. «Пізно молити пощадку»,— подумав Віктаріон, вивільняючись.
Палуба під ногами вже була слизька від крові, й кругом валялися купами мертві й присмертні. Відкинувши щита, Віктаріон вдихнув на повні груди.
— Лорде-капітане,— почувся поряд голос Голяря,— перемога за нами!
Море навколо було повнісіньке кораблів. Одні горіли, інші тонули, ще інші побиті були на тріски. В густій мов каша воді між облавками плавали трупи й поламані весла, чіплялися за уламки вцілілі воїни. Вдалині в напрямку Мандера мчало півдюжини південських лодій. «Нехай тікають,— подумав Віктаріон,— нехай рознесуть звістку». Щойно чоловік, піджавши хвоста, втік з поля бою, він уже не може вважатися чоловіком.
Очі пекло від поту, якого в них натекло під час бою. Двоє веслярів допомогли капітану розстебнути кракена, щоб можна було його зняти. Віктаріон втер чоло.
— Отой лицар,— прогуркотів він,— отой лицар білої ружі. Ви його не витягнули?
Син лорда вартує чималого викупу — його заплатить батько, якщо, звісно, лорд Сері пережив сьогоднішній день. Якщо ж ні — заплатить його сюзерен у Небосаду.
Але ніхто не бачив, що сталося з лицарем після того, як він перелетів через борт. Швидше за все, просто потонув.
— Най тепер у підводних палатах затонулого бога веселиться так, як воював.
Хоча мешканці Щитових островів і називаються моряками, але в море виходять несміливо й у бій вступають легко вдягнені, бо потонути бояться. А от юний Сері був не такий. «Хоробрий хлопець,— подумав Віктаріон.— Майже як залізнородний».
Захоплений корабель він передав під оруду Рагнора Пайка, призначив у команду дюжину своїх моряків й переліз назад на «Залізну перемогу».
— Бранців роззброїти, обладунки зняти, рани обробити,— наказав він Ньютові Голярю.— Присмертних викинути в море. Якщо хтось проситиме милості, спершу переріжте їм горло.
Таких вояків він зневажав: краще вже захлинутися морською водою, ніж кров'ю.
— І ще треба порахувати, скільки кораблів ми захопили та скількох лицарів і лордійчуків узяли в полон. І зберіть їхні прапори.
Одного дня він повісить їх у себе в залі, щоб, коли постаріє, зміг пригадати всіх ворогів, яких поклав замолоду.
— Буде зроблено,— вишкірився Ньют.— Видатна перемога!
«Ага,— подумав Віктаріон,— видатна перемога Воронячого Ока і його чаклунів». Коли новина дійде до Дубового Щита, інші капітани знову викрикуватимуть братове ім'я. Юрон спокусив їх своєю красномовністю, своїм усміхненим оком, підкупив добром, награбованим у далеких краях — золотом і сріблом, розкішними обладунками, шаблями з позолоченими руків'ями, кинджалами з валірійської криці, смугастими тигровими шубами та шкурами плямистих котів, нефритовими мантикорами й старовинними валірійськими сфінксами, скринями мускату, гвоздики й шафрану, слонячими бивнями й рогами єдинорогів, пір'ям з Літніх островів — зеленим, рудим і жовтим, сувоями тонких шовків і блискучої парчі... та все це були дрібниці порівняно з цією перемогою. «Нині він зробив їх завойовниками, відтепер вони його навіки,— подумав капітан, відчуваючи в роті гіркоту.— Це моя перемога, а не його. Де був він сам? На Дубовому Щиті — ледарював у замку. Він украв мою жінку, украв мій престол, а нині краде мою славу».
Віктаріон Грейджой звик до послуху — він з ним народився. Зростаючи в тіні своїх братів, він сумлінно підтримував у всьому Балона. Згодом, коли в Балона вродилися сини, він почав звикати до думки, що одного дня прихилить коліно перед ними — коли хтось із них посяде батькове місце на Скелястому престолі. Однак
