Гра престолів - Джордж Мартін
— Минуло вже півтора десятки років, — мовив Нед. — Як сталося, що ви не маєте жодної дитини від короля?
Вона виклично підняла голову.
— Ваш Роберт якось нарядив мені дитя, — мовила вона повним презирства голосом. — Та брат знайшов жінку, щоб вичистила мене. Роберт навіть не дізнався. Правду кажучи, я почувала відразу до найменшого його доторку, а у себе не пускала багато років. Я знаю інші способи задовольнити його, коли він раптом полишає своїх шльондр і ввалюється до мене у покої. Що б ми не робили, король зазвичай буває такий п’яний, що до ранку усе забуває.
Як усі могли так засліпнути? Правда лежала перед ними увесь час, написана на обличчях дітей. Неда занудило.
— Я пам’ятаю Роберта у день, коли він прийняв престол. Він був король до останньої волосини, — тихо мовив Нед. — Його кохали усім серцем тисячі інших жінок. Звідки у вас така ненависть до нього?
Її очі спалахнули у сутінках зеленим вогнем, як у левиці — знаку її дому.
— Надвечір після весільного бенкету, вперше наодинці в опочивальні, він назвав мене іменем вашої сестри. Він лежав на мені, смердів вином і шепотів «Ліанна».
Нед Старк згадав бліді блакитні троянди, і на якусь мить на його очі навернулися сльози.
— Не знаю, кого з вас мені шкода більше.
Королеву це, здається, розважило.
— Жалійте себе, пане Старку. А мене не треба.
— Ви знаєте, що я повинен зробити.
— Повинні? — Вона поклала йому руку на здорову ногу, трохи вище коліна. — Справжній чоловік робить те, що хоче, а не те, що повинен.
Її пальці легко пробігли його стегном, натякаючи на заманливе.
— Державі потрібна сильна Правиця. Джофові ще багато років до повноліття. Ніхто не хоче нової війни, а найменше я.
Її рука торкнулася його обличчя, тоді волосся.
— Буває, що друзі стають ворогами, то чому вороги не можуть стати друзями? Ваша жінка за тисячі верст звідси, а мій брат утік. Будьте до мене ласкавіші, Неде, і ви не пошкодуєте, присягаюся вам.
— Ви пропонували те саме і Джонові Арину?
На це вона дала йому ляпаса.
— Я носитиму його як почесну відзнаку, — сухо промовив Нед.
— Кажете про честь?! — визвірилася вона. — Та як ви смієте вдавати переді мною саме шляхетство?! Ви маєте власного байстрюка, я сама його бачила. Цікаво, хто була його мати? Якась дорнійська селянка, яку ви ґвалтували, поки горіла її хата? Проста шльондра? Або невтішна сестра загиблого — панна Ашара? Вона кинулася у море, як мені казали. Чого б це? У горі за братом, якого ви вбили, або за дитиною, яку вкрали? Скажіть-но, мій найшляхетніший пане Едарде, чим же це ви відрізняєтеся від мене, Хайме або Роберта?
— Щонайперше, — відказав Нед, — я не вбиваю дітей. Вам краще послухати мене, люба пані, бо я казатиму тільки раз. Коли король повернеться з ловів, я покладу перед ним усю правду. До того часу ви маєте зникнути. Разом з дітьми. І до того ж не у Кастерлі-на-Скелі. На вашому місці я б сів на корабель до Вільних міст, або й ще далі: до Літніх островів або Ібен-Порту. Так далеко, як тільки дме вітер.
— Вигнання, — мовила вона. — То гірка чара.
— Солодша, ніж та, що ваш батько подав дітям Раегара, — відповів Нед, — і краща, ніж ви заслужили. Вашому батькові та братам найліпше буде поїхати з вами. Золото князя Тайвина купить вам усі вигоди життя та мечі найманців, щоб зберегти його у безпеці. А про безпеку вам доведеться подбати. Можу обіцяти, що куди б ви не втекли, гнів Роберта наздоганятиме вас. Аж за краєм світу, якщо знадобиться.
Королева підвелася.
— А як щодо мого гніву, ясновельможний пане Старку? — запитала вона неголосно. Її очі блукали його обличчям. — Треба вам було забрати корону собі, ба тоді ніхто не заважав. Хайме казав мені, як ви знайшли його на престолі у день падіння Король-Берега і зігнали звідти. Ото була ваша хвилина слави. Ви мали би піднятися сходами, та й сісти на престол. А ви зробили таку прикру помилку.
— Я наробив помилок стільки, що ви собі й не уявляєте, — мовив Нед, — але то не була одна з них.
— Та була ж, пане князю, — заперечила Серсея. — Коли граєш у гру престолів, то виграєш або гинеш. Середнього не буває.
Вона вдягла каптура, щоб сховати побите обличчя, і залишила його у темряві побіля дубу, в тиші божегаю, під чорно-синім небом. Угорі потроху з’являлися зірки.
Даянерис V
Серце парувало у прохолодному вечірньому повітрі, коли хал Дрого поставив його перед нею, сире та скривавлене. Руки він мав у крові по самі лікті. Позаду нього кревноїзники стояли навколішки на піску біля туші дикого коня з кам’яними ножами у руках. Кінська кров здавалася чорною в жовтогарячому блиманні смолоскипів, закріплених на високих крейдяних стінах ями.
Дані легенько торкнулася свого м’якого опуклого черевця. Піт зібрався на шкірі намистинками, стікав по лобі. Вона відчувала, як на неї дивляться баби — старезні знахарки Ваес Дотраку з темними та блискучими, мов вилощений кремінь, очима на зморшкуватих обличчях. Вона не мала права здригнутися чи бодай якось показати переляк. «Я — кров дракона» — мовила вона до себе, а тоді взяла серце огиря обома руками, піднесла до рота і вчепилася зубами у тверду жилаву плоть.
Тепла кров наповнила рота і потекла підборіддям. Вона трохи не вдавилася її смаком, але примусила себе прожувати і ковтнути. Кінське серце, за вірою дотракійців, мало дати її синові силу, швидкість та хоробрість. Але тільки якщо вона з’їсть усе без останку. Якби вона вдавилася кров’ю чи виблювала
