Гра престолів - Джордж Мартін

І все ж минулої ночі він бачив сон про дітей Раегара. Князь Тайвин поклав перед Залізним Престолом їхні тіла, загорнуті у кармазинові накидки своїх дружинників. То був розумний хід — проти червоної тканини кров не виглядала так відразливо. Мала принцеса була боса, у нічній сорочці, а хлопчик… хлопчик…

Нед не міг дозволити цього знову. Держава не здужала б іще одного навіженого короля, ще одного танку кривавої помсти. Слід було знайти якийсь спосіб для порятунку дітей.

Загалом Роберт не цурався милосердя. Пан Барістан не був єдиним, хто отримав від нього прощення. Великий маестер Пицель, Павук Варис, князь Балон Грейджой… усіх Роберт колись мав за ворогів, і усім дарував свою дружбу, честь і високі посади у обмін на клятви вірності. Кожного, хто вирізнявся хоробрістю та чеснотами, Роберт шанував, як належить шанувати відважного ворога.

Але тут було дещо інше: отрута у темряві, підлий ніж у самісіньке серце. Цього він ніколи не пробачить, як не пробачив Раегара. «Він повбиває їх усіх» — усвідомив Нед.

І все ж змовчати не міг. Він мав обов’язок перед Робертом, перед державою, перед тінню Джона Арина… і перед Браном, який напевно наштовхнувся на якусь частинку правди. Інакше навіщо було його вбивати?

Пізніше, вдень, він покликав до себе Томарда, огрядного рудовусого дружинника, якого Недові діти називали Товстун Том. Відколи Джорі вбили, а Алин поїхав, Товстун Том очолював старківську варту. Це викликало в Неда певне занепокоєння. Томард був міцним чолов’ягою, дружнім до людей, вірним і упертим, не без здібностей, та йому вже минало п’ятдесят, а він і замолоду не вирізнявся спритністю. Мабуть, не слід було поспіхом відсилати геть половину своєї сторожі, до того ж з усіма найкращими бійцями поміж них.

— Мені знадобиться твоя допомога, — мовив Нед до Томарда, коли той з’явився, трохи сторожко поглядаючи на хазяїна, як зазвичай у його присутності. — Відведи мене до божегаю.

— Чи це доречно, пане Едарде? З вашою ногою…

— Може, й недоречно. Але необхідно.

Томард викликав Варлія. Спираючись руками на плечі обох вояків, Недові вдалося зійти долі крутими баштовими сходами і так-сяк прошкутильгати через замковий двір.

— Треба подвоїти сторожу, — наказав він Товстунові Тому. — Хай ніхто не входить до Башти Правиці й не виходить з неї без мого дозволу.

Том зморгнув.

— Мосьпане, як Алин та інші поїхали, ми тут ледве…

— Це лише ненадовго. Зроби варти довшими.

— Як накажете, мосьпане, — відповів Том. — Чи можу я спитати…

— Краще не треба, — похмуро відрізав Нед.

Божегай був порожній, як і завжди тут, у твердині південних богів. Коли Нед сідав на траву біля серце-дерева, його нога волала від болю. Він видобув з рукава листа, запечатаного знаком його дому.

— Якщо твоя ласка, передай оце негайно.

Томард глянув на ім’я, написане Недом на листі, й занепокоєно облизнув губи.

— Мосьпане…

— Виконуй наказ, Томе, — мовив Нед.

Скільки йому довелося чекати у тиші божегаю, він не знав і сам. Тут було спокійно. Товсті стіни відсікали гамір замку, і можна було чути спів птахів, стрекотіння коників, шурхіт листя під тихим вітерцем. За серце-дерево тут правив дуб, бурий та безликий, проте Нед Старк усе ж відчував присутність своїх богів. Навіть нога боліла вже не так сильно.

Вона прийшла надвечір, коли сідало сонце і хмари червоніли понад стінами й баштами. Прийшла сама, як він і прохав. Цього разу вона вдяглася просто: у шкіряні чобітки та зелене вбрання для полювання. Коли вона відкинула каптура бурої накидки, він побачив синець там, де її вдарив король. Різкий сливовий колір змінився на жовтий, пухлина трохи спала, та все одно синця не можна було сплутати ні з чим іншим.

— Чому тут? — запитала Серсея Ланістер, стоячи над ним.

— Щоб бачили боги.

Вона сіла коло нього на траві. Витонченим був кожен її рух. Кучеряве біляве волосся струменіло за вітром, а очі мали колір зеленого листя влітку. Нед Старк довгий час не помічав її краси, та зараз видивлявся на всі очі.

— Я знаю ту правду, за яку помер Джон Арин, — мовив він до неї.

— Хіба? — Королева слідкувала за його обличчям, обережніша за кішку. — То ось навіщо ви мене сюди кликали, пане Старку? Загадки загадувати? Або ж забажали схопити мене, як мого брата ваша жінка?

— Якби ви справді так думали, то ніколи б не прийшли. — Нед обережно торкнувся її щоки. — Він уже робив це раніше?

— Раз чи два. — Вона відсахнулася від його руки. — Та ніколи раніше у обличчя. Хайме б його вбив, хай навіть і сам би наклав головою.

Серсея подивилася на нього з викликом.

— Мій брат вартий сотні таких, як ваш друг.

— Ваш брат? — спитав Нед. — Або коханець?

— І те, й інше. — Вона не стала заперечувати правди. — Ще з тієї пори, як були дітьми. А чому б і ні? Серед Таргарієнів брати одружувалися з сестрами три століття, щоб зберегти чисту кров. А ми з Хайме більше, ніж брат із сестрою. Ми — одна людина у двох тілах. Ми росли у одному материному череві. Він прийшов у цей світ, тримаючи мене за ногу, як казав наш старий маестер. Коли він входить у мене, я почуваюся… одним цілим.

Легкий натяк на усмішку пролетів її вустами.

— Мій син Бран…

Слід віддати їй належне — Серсея навіть оком не зморгнула.

— Він нас бачив. Ви любите ваших дітей, чи не так?

Роберт питав у нього точно те саме вранці перед бугуртом. І тоді, і зараз Нед дав одну й ту саму відповідь.

— Усім серцем.

— Так само і я люблю своїх.

Нед подумав: «Якби дійшло до вибору: життя якоїсь невідомої мені дитини супроти життя Робба, Санси, Ар’ї, Брана та Рікона, що б я зробив? Ба більше: що зробила б Кетлін, якби мала вибір між життям Джона та дітьми її власної плоті?» Він не знав відповіді. І молився, щоб ніколи не дізнатися.

— Всі троє — діти Хайме, — мовив він. І то не було запитання.

— Дяка богам за це.

«Міцне сім’я». Так казав Джон Арин на смертному одрі.