Танок з драконами - Джордж Мартін
Він написав листи і до кожного з трьох своїх живих синів — щоб пам’ятали батька, який купив їм імена за кінчики власних пальців. Його послання до Стефона і юного Станіса були короткі, стислі, незграбні; кажучи правду, він і не знав їх так добре, як старших хлопчиків — тих, які потонули і згоріли на Чорноводі. Деванові Давос написав більше: що пишається бачити власного сина королівським зброєносцем, і що як найстаршому йому належить обов’язок берегти й захищати паніматку та молодших братів. «Перекажи його милості — я старався, як лише міг. Шкодую всім серцем, що не впорав його доручення. Щастя-бо моє загубилося разом із пальцями того лихого дня, коли попід Король-Берегом запалала річка.»
Давос повільно перечитав кожен лист кілька разів, питаючи себе, чи не додати слово тут або змінити там. Дивлячись на кінець свого життя, подумав він, людина мала б знайти більше слів для своїх рідних. Але слова знаходилися важко. «Зрештою, не таке вже ганебне я прожив життя, — намагався він переконати себе. — Піднявся з Блошиного Подолу до Правиці Короля, ще й навчився читати і писати.»
Схилившись над листами, Давос раптом почув, як брязкають на кільці залізні ключі. За пів-удару серця двері до його цюпи широко прочинилися. Чоловік, що крізь них увійшов, не належав до ключників в’язниці. Він був високий і худорлявий, з глибокими борознами на обличчі та шапкою сивувато-брунатного волосся. При боці чоловік мав меча; темно-червону кирею на плечі припинала важка пряжка у подобі закольчуженого кулака.
— Князю Лукоморе, — мовив він, — маємо обмаль часу. Покірно прошу піти зі мною.
Давос окинув прибульця сторожким поглядом, збентежений поводженням. Людей, котрим хочуть відрубати голову та руки, нечасто шанують по-панському.
— Хто ви такий, прошу пана?
— Робет Гловер, з ласки вашої вельможності.
— Гловер! Це ж ваш стіл — Жбир-у-Пущі.
— То стіл мого брата Галбарта. Був віддавна і знову став завдяки вашому королеві Станісу. Він забрав Жбир із рук залізняцької сучки, котра його захопила злодійством та свавіллям. Тепер Станіс пропонує повернути замок законним власникам. Чимало різного сталося, поки ви, князю Давосе, сиділи у цих стінах. Впав Калин-Коп, на північ повернувся Руз Болтон з молодшою донькою Неда Старка. З ним прийшло військо Фреїв. Болтон вислав круків по всіх усюдах — скликати панство півночі до Курганища. Він вимагає присяг, заручників… і свідків весілля Ар’ї Старк зі своїм байстрюком Рамзаєм Сніговієм. Цим весіллям Болтони хочуть утвердити свої права на Зимосіч. То ви підете зі мною чи ні?
— Який вибір мені лишається, пане? Піти з вами або лишитися у товаристві Гарта і Панни Лу?
— Хто така панна Лу? Одна з тутешніх праль? — Гловерові почав уриватися терпець. — Ходімо скоріше, і про все дізнаєтеся.
Давос звівся на ноги.
— В разі моєї смерті благаю шановного пана доправити мої листи до тих, кому їх написано.
— Маєте моє слово честі… але якщо вам загрожує смерть, то не від руки Гловера, і авжеж не від руки князя Вимана. Тепер ходімо, хутко.
Гловер повів його темним проходом, потім донизу прогоном витертих сходів. Вони перетнули замковий божегай, де серце-дерево розрослося таким величезним та переплутаним, що задушило всі дуби, в’язи і буки, а тоді випростало бліді товсті гілки просто крізь обернуті на нього стіни та вікна. Корені дерева були завтовшки з людський тулуб, а стовбур так роздався ушир, що вирізьблене на ньому обличчя здавалося опасистим та гнівним. За божегаєм Гловер відчинив іржаві залізні двері та спинився запалити смолоскипа. Коли вогонь розгорівся, він повів Давоса донизу сходами у склепінчастий підвал, де вологі стіни вкривала біла кірка солі, а під ногами з кожним кроком бовталася морська вода. Вони проминули кілька підвалів і рядок малих, вогких, смердючих келій, дуже відмінних від тієї, де ув’язнили Давоса. Потім попереду з’явилася гола кам’яна стіна. Коли Гловер на неї натиснув, вона крутнулася навколо вісі. Далі простягся довгий вузький прохід і сходи, які цього разу вели вгору.
— Де ми? — запитав Давос, поки вони видиралися сходами. Слова озвалися тихою луною в темряві.
— Це сходи під сходами. Прохід біжить під Замковими Сходами аж до Нового Замку. Таємний прохід. Вам не варто потрапляти на очі, мосьпане. Адже вас вважають мертвим.
«Вівсяна каша для пана покійника.» Давос мовчки пішов далі.
Вони пройшли крізь іще одну стіну, але ця мала на протилежній стороні потиньковану драницю. Помешкання, куди вони потрапили, було невелике, затишне, тепле, зручно опоряджене. На підлозі лежав мирійський килим, на столі стояли воскові свічки. Давос чув десь неподалік скрипки та сопілки. На стіні висіла овеча шкура з мапою півночі, змальованою вицвілими фарбами. А під мапою сидів величною горою Виман Мандерлі, князь на Білій Гавані.
— Прошу сідати.
Князь Мандерлі був одягнений якнайпишніше: мав на собі оксамитового жупана, блакитно-зеленого, вишитого золотою ниткою на комірі, полах та рукавах, і делію з горностаю, скріплену застібкою в вигляді золотого тризубу.
— Чи не голодні ви, часом?
— Ні, мосьпане. Ваші ключники добре мене годували.
— Якщо мучить спрага, є вино.
— Я готовий перемовлятися, пане князю, бо такий був наказ мого короля. Але пити з вами наказу не маю.
Князь Виман зітхнув.
— Знаю, я поводився з вами негідно і ганебно. Я мав на те свої причини, але… прошу вас, сідайте і випийте. Випийте за безпечне повернення мого хлопчика. Виліса — мого старшого сина і спадкоємця. Він повернувся додому. Ви чуєте гомін з вітального бенкету на його честь. У Дворі Водяника їдять пироги з вуграми, оленину зі смаженими каштанами. Вінафрида танцює з Фреєм, за якого має піти заміж. Інші Фреї здіймають келихи вина за нашу дружбу.
За музикою Давос розчув гармидер, де змішалися безліч голосів, брязкання кухлів і мисок. Але не сказав нічого.
— Я оце саме від високого столу, — правив далі князь Виман. — Забагато з’їв, як завжди. Уся Біла Гавань знає, які погані в мене кишки. Тому мої любі друзі Фреї, сподіваюся, не питатимуть, чого це я так довго сиджу на нужнику.
Він перевернув свого келиха догори дінцем.
— Ось. Ви не п’єте, то й я не питиму. Сідайте ж. Часу обмаль, а сказати маю чимало. Робете, вина Правиці Короля, якщо твоя ласка. Ви, князю Давосе, мабуть, іще не знаєте,
