Танок з драконами - Джордж Мартін

Очі її палали у темряві двома червоними зірками. На шиї виблискував рубін, наче третє око, яскравіше за інші два. Джон колись бачив, як очі Привида червоніють так само — коли спіймають світло.

— Привиде! — покликав він. — До мене!

Лютововк зиркнув на нього, як на чужинця. Джон недовірливо насупився.

— Якось це… чудернацько…

— Гадаєш? — Жриця стала на коліно і почухала Привидові за вухами. — Твоя Стіна — теж чудернацьке місце, але і тут є сила. Аби ж ти зумів її опанувати. Сила — в тобі, сила в цьому звірові. Ти їй опираєшся, і це помилка. Вхопи її, огорнися нею, скористайся нею.

«Я не вовк» — подумав він.

— І як би ви це зробили?

— Я тобі покажу. — Мелісандра обійняла Привида тендітною рукою, і лютововк лизнув їй обличчя. — Господь Світла у мудрості своїй створив нас чоловіком і жінкою, двома частинами великого цілого. В нашому поєднанні є сила. Сила творити життя. Сила творити світло. Сила відкидати тіні.

— Тіні? — Вимовлене слово одразу ж здалося йому темнішим.

— Кожен, хто ходить землею, відкидає тіні на світ. Якісь із них — тонкі й слабкі, інші — довгі та темні. Озирнися за себе, Джоне Сніговію. Місяць поцілував тебе і вирізьбив твою тінь на кризі у двадцять стоп заввишки.

Джон зиркнув за плече. Там справді була тінь, як вона і сказала — змальована місячним сяйвом на Стіні. «Дівчинка у сірому на коні, що помирає, — подумав він. — Їде сюди, до тебе. Ар’я.» Джон обернувся до червоної жриці, відчуваючи її тепло. «Вона має силу.» Думка прийшла непроханою, вхопила його залізними зубами, але такій жінці він не хотів нічого заборгувати — навіть за ціну життя своєї сестричечки.

— Колись Далла дещо мені сказала. Валина сестра, дружина Манса Розбишаки. Сказала, що чари — це як меч без руків’я. Немає безпечного способу його вхопити.

— Мудра жінка. — Мелісандра підвелася, червоні шати поворушив вітер. — І все ж меч навіть без руків’я лишається мечем. Добре мати меча, коли навколо вороги. Тепер слухай мене, Джоне Сніговію. Дев’ять гайворонів полетіли до білого лісу шукати ворогів з твого наказу. Троє з них мертві. Ну насправді ще не мертві, але смерть уже чекає, і вони їдуть просто їй у пащу. Ти надіслав їх бути твоїми очима у пітьмі, але до тебе вони повернуться без очей. Я бачила їхні бліді мертві обличчя у полум’ї. Порожні очниці спливали кров’ю.

Вона відкинула волосся назад, її червоні очі засяяли.

— Ти не віриш мені. Але повіриш. Ціною віри буде три життя. Хтось скаже — невелика ціна за мудрість… але ти не мав би її платити. Пам’ятай це, коли побачиш сліпі спотворені обличчя своїх мертвих. І коли цей день настане — прийми мою руку.

З її блідої плоті здіймався туман; на мить Джонові здалося, що між пальців Мелісандри танцюють світлі чародійські вогники.

— Прийми мою руку, — повторила вона, — і дозволь урятувати твою сестру.

Давос

Навіть у пітьмі Вовчого Лігва Давос Лукомор відчув, що цього ранку сталося щось дивне.

Він прокинувся під шум голосів і підкрався до дверей келії, але дошки були надто товсті, щоб розібрати слова. Потім настав світанок, але Гарт не приніс йому звичної вівсяної каші на сніданок. Давос занепокоївся. У Вовчому Лігві усі дні текли майже однаково; зміни зазвичай ставалися не на краще. «Може, сьогодні я маю померти? І Гарт просто зараз сидить там з гострильним бруском, налощуючи край Панні Лу.»

Цибульний лицар не забув останні слова, сказані Виманом Мандерлі. «Відведіть це створіння до Вовчого Лігва і відрубайте йому голову та руки, — наказав жирний князь. — Я хочу мати їх у себе ще до вечері — бо не зможу і шматочка з’їсти, доки не побачу голову цього пачкаря на шпичці, з цибулиною в його брехливому роті.» Щовечора Давос засинав з цими словами у голові, щоранку прокидався з ними ж. А якщо раптом забував, Гарт залюбки йому нагадував. Давоса він величав «покійником». Коли приходив зранку, то завжди вітався так: «Вівсяна каша для пана покійника!» А на ніч прощався такими словами: «Загасіть свічку, пане покійнику!»

Якось Гарт приніс своїх дівчаток познайомитися з покійником.

— Хвойда в нас не надто показна, — казав він, пестячи чорного залізного прута, — але як розжариться у моїх руках до червоного і торкнеться твоєї пуцьки, то й матінку рідну покличеш на весь голос. А оце моя Панна Лу. Це вона забере твою голову та руки, коли князь Виман накажуть.

Давос ніколи не бачив сокири, більшої чи гострішої за Панну Лу. Гарт вигострював їй край по цілих днях — так казали інші наглядачі. «Я не благатиму змилуватися» — вирішив Давос. Він піде на смерть, як лицар — хіба що попрохає, щоб голову відтяли раніше, ніж руки. Навіть Гарт не буде такий жорстокий, щоб відмовити. Принаймні, Давос мав таке сподівання.

Шум, що чувся крізь двері, був тихий і придушений. Давос підвівся і заходився міряти келію кроками. Як для цюпи, вона була велика і на диво зручна — можливо, колись тут навіть була опочивальня якогось родовитого пана. Розмірами вона втричі переважала його капітанську бесіду на «Чорній Бессі», ба навіть не поступалася помешканню Саладора Саана на «Валірійцеві». Хоча єдине вікно замурували ще багато років тому, в одній стіні зберігся комин, де вміщувався казан, а в кутку, в невеличкому ванькирі, розташувався нужник. Дошки підлоги покривило, вони рипіли й залишали скабки, а спальний солом’яник тхнув пліснявою — але Давос не зважав, бо чекав на дещо гірше.

Їжа у цій в’язниці стала для нього другою несподіванкою. Замість гидкого варива, черствого хліба та підгнилого м’яса — звичного харчу для бранців — наглядачі приносили свіжу рибу, теплий хліб просто з печі, баранину з приправами, ріпу, моркву, навіть крабів. Гарта це, до речі, не дуже тішило.

— Мертві не мають їсти краще за живих! — скаржився він знов і знов.

Давос мав хутра, щоб спати у теплі, дрова для вогню, чистий одяг, лойову свічку. Коли він попрохав паперу, перо і чорнило, Тхорик приніс їх наступного ж дня. Коли Давос попрохав якусь книжку, щоб далі вправлятися у читанні, Тхорик повернувся з «Семикутною зіркою».

Втім, хай яка зручна, а в’язниця лишалася в’язницею. Стіни