Танок з драконами - Джордж Мартін
— Ненавиджу, коли мертві повстають. Ти мене зрозумієш, коли стрінеш упиря.
Ступивши крок назад, Джон опустив меча.
— Велика ґава залюбки клює малих ґав, — загарчав голос позаду, — але чи стане їй духу збороти справжнього чоловіка?
До стіни неподалік притулився Торохкало. Його запалі щоки вкривала цупка неголена стерня, ріденьке брунатне волосся звисало на маленькі жовті очиці.
— Ти собі лестиш, — відповів Джон.
— Собі лещу, а тебе розплещу.
— Схоже, Станіс не того спалив, кого мав би.
— Оце вже ні! — Дичак вишкірився на Джона ротом, повним бурих потрощених зубів. — Він спалив саме того, кого мав спалити, на спогляд усьому світові. Ми всі робимо те, що маємо робити, Сніговію. Навіть королі.
— Емете, знайдіть йому броню. Хай вдягнеться у залізо, а не в старі кістки.
Вбраний у кольчугу та бляхи, Князь-над-Кістками здався статечнішим і навіть вищим, дебелішим у раменах, дужішим, ніж Джон міг подумати. «Та ні, то обладунок, а не людина, — сказав він собі. — Навіть Сем скидався на воїна, коли від голови до п’ят вдягався у залізо Донала Нойє.»
Дичак заперечливо махнув рукою на щита, піднесеного Лошаком, натомість спитав обіручного меча.
— Оце солодка музика! — мовив він, рубонувши повітря. — Чвалай сюди, Сніговію. Зараз од тебе пір’я полетить.
Джон кинувся уперед. Торохкало ступив крок назад і зустрів напад косим обіручним ударом. Якби Джон не підставив щита, йому б увігнуло панцир і зламало половину ребер. Сила удару пронизала руку і змусила на мить запнутися. «Хто б подумав, що він уміє так бити.» Другою неприємною несподіванкою стала швидкість його рухів. Супротивники крутилися один навколо іншого, обмінюючись ударами; Князь-над-Кістками віддавав не гірше, ніж отримував. Він мав би поратися своїм обіручним мечем незграбніше, ніж Джон — півтораком, але в руках дичака обіручник літав зі сліпучою швидкістю.
Пуцьвірінки Залізного Емета спершу бадьорили свого князя-воєводу вигуками, та безжальна сила і швидкість нападу Торохкала скоро змусила їх замовкнути. «Він так довго не зможе» — сказав собі Джон, зупиняючи новий удар, од сили якого аж застогнав. Навіть тупий обіручник залишив тріщину на сосновому щиті й погнув залізну облямівку. «Скоро він стомиться. Мусить же зрештою стомитися.» Джон сікнув дичакові по обличчі, Торохкало відсахнувся. Джон рубонув нижче, Торохкалові по гомілці, але той вправно відстрибнув. У відповідь обіручний меч впав Джонові на плече; гучно брязнув наплічник, рука під ним заніміла. Джон мусив відступити назад; Князь-над-Кістками пирхнув насмішкувато і кинувся вперед. «Він не має щита, — нагадав собі Джон, — а той страшний обіручник надто громіздкий для захисту. Я мав би завдавати два удари на кожен його один.»
Але чомусь не завдавав, і навіть ті удари, які влучали в ціль, не справляли дії. Дичак завжди вчасно ковзав назад або убік, і Джонів меч з’їжджав рукою або плечем. Зрештою він почав відступати, намагаючись уникнути страшного меча… але не завжди уникаючи. Щит перетворився на жмут трісок, і Джон струсив його з руки. Піт котився обличчям, щипав очі під шоломом. «Він надто дужий і надто швидкий, — зізнався собі Джон, — а з обіручником переважає мене і вагою, і довжиною.» Якби ж мати в руці Пазур, але…
Нагода випала з наступним широким зворотнім ударом Торохкала. Джон кинувся уперед, буцнув супротивника плечем, і вони впали разом, сплутавшись ногами. Залізо загриміло по залізу. Обидва загубили мечі й покотилися твердою землею. Дичак загилив коліном Джонові між ніг, він відповів ударом закольчуженого кулака. Торохкало якось примудрився опинитися нагорі, ще й ухопити Джона за голову. Дичак вдарив його об землю, потім з силою розчахнув забороло.
— Мав би я кинджала, ти б валявся однооким! — загарчав він.
Лошак і Залізний Емет стягли його геть з грудей князя-воєводи.
— Ану пустіть, кляті ґави! — верескнув він.
Джон зіп’явся на одне коліно. В голові йому гуло, в роті смакувало кров’ю. Він виплюнув її та вимовив:
— Добрячий двобій.
— Ти собі лестиш, гайвороне. Я й не спітнів.
— Наступного разу спітнієш, — пообіцяв Джон.
Скорботний Ед допоміг підвестися, розстібнув шолома — на ньому з’явилося кілька нових глибоких зарубин.
— Відпустіть його, — наказав Джон і кинув шолома Робінові-Стрибайлу. Той спробував упіймати і впустив.
— Пане воєводо, — заперечив Залізний Емет, — він погрожував вам, ми всі чули. Сказав, що якби мав кинджала…
— А він має кинджала. Онде на поясі.
«Завжди є хтось швидший та сильніший, — казав колись пан Родрік Джонові та Роббові. — Саме з таким вам треба зустрітися у дворі, перш ніж стрінете у битві.»
— Воєводо Сніговію? — мовив ззаду тихий голос.
Джон обернувся і побачив під зруйнованою аркою Клідаса з пергаменом у руці.
— Від Станіса? — Джон давно сподівався отримати якусь звістку від короля. Так, Нічна Варта не лізе у чвари королівств, і йому мало бути байдуже, який король перемагає. Але чомусь не було. — Жбир-у-Пущі?
— Ні, пане воєводо.
Клідас тицьнув йому сувій, щільно згорнутий і запечатаний цяткою твердого рожевого воску. «Печатки рожевого воску роблять лише у Жахокромі.» Джон зірвав рукавицю, схопив листа, зламав печатку… і коли побачив підпис, то забув про побиття, вчинене йому Торохкалом.
«Рамзай Болтон, князь на Роголісі» — підписано було великими гострими літерами. Брунатне чорнило відвалювалося пластівцями, якщо потерти пальцем. Під Болтоновим підписом власні знаки та печатки додали князь Турстан, пані Кервин та четверо Ризвелів. Чиясь груба рука зобразила велетня дому Умбер.
— Чи можна дізнатися, що пишуть, пане воєводо? — запитав Залізний Емет.
Джон не мав причини ховатися від братії.
— Калин-Коп узято. Оббіловані трупи залізняків виставлено на
