Місто кісток - Кассандра Клер

– Ще б пак, – Дівчина вистрибнула з машини, грюкнувши дверима. Коли вона побігла до дверей стежкою, зарослою травою, Саймон посигналив їй, і Клері махнула у відповідь, не обертаючись.

Всередині собору було прохолодно та темно, пахло дощем і вологим папером. Її кроки відбивалися голосною луною на кам’яній підлозі. Клері згадала Джейсові слова, сказані у церкві в Брукліні:

«Може, Бог існує, Клері, а може, й ні. Хай там як, ми розраховуємо лише самі на себе».

У ліфті, коли за нею з брязкотом зачинилися двері, Клері крадькома поглянула на себе в дзеркало. Більшість її синців і подряпин уже зійшли. Дівчина подумала, що Джейс ніколи не бачив її такою ошатною, як сьогодні. До лікарні вона вирядилася в чорну плісировану спідницю, старомодну блузку з матроським комірцем, підвела рожевим блиском губи. Дівчина подумала, що схожа на восьмирічну. Але яка різниця, що подумає про неї Джейс, нагадала вона собі, чи зараз, чи будь-коли. Може, вони будуть ставитися одне до одного як Саймон і його сестра – суміш нудьги і легкого роздратування. Клері не хотіла навіть уявляти собі це.

Вона почула голосне нявкання ще до того, як двері ліфта роз’їхалися.

– Гей, Черче, – сказала вона, присівши біля сірого рухливого м’ячика на підлозі. – А де всі?

Черч, який явно хотів, щоб йому почухали живота, зловісно воркотів. Зітхнувши, Клері поступилася.

– От скажений кіт, – сказала вона, енергійно погладжуючи його. – Де…

– Клері! – до неї летіла Ізабель у довгій червоній спідниці. Її волосся було заколоте на маківці коштовними шпильками.

– Я така рада бачити тебе!

Вона нахилилася, щоб обняти Клері, і мало не завалила її.

– Ізабель, – видихнула Клері. – Я теж рада бачити тебе, – додала вона. Ізабель допомогла їй підвестися.

– Я так хвилювалася, – жваво сказала Ізабель. – Ви з Годжем пішли в бібліотеку, а я залишилася з Алеком. Ми почули жахливий вибух. Коли я примчала в бібліотеку, вас уже не було. На підлозі все розкидане, довкола кров та липкий чорний слиз. – Вона здригнулася. – А що то було?

– Прокляття, – тихо сказала Клері. – Прокляття Годжа.

– А, так, – згадала Ізабель. – Джейс розповів мені про Годжа.

– Серйозно? – здивувалася Клері.

– Годж зняв із себе прокляття та втік. Хоч би зайшов попрощатися, – додала Ізабель. – Я трохи розчарувалася в ньому. Але думаю, він просто боявся Конклаву. Не сумніваюся, що зрештою він зв’яжеться з нами.

«Отже, Джейс не сказав Лайтвудам, що Годж їх зрадив», – Клері не знала, що й думати. Але якщо Джейс намагався позбавити Ізабель плутанини і розчарування, може, їй не варто втручатися.

– У всякому разі, – продовжувала Ізабель, – це було жахливо, і я не знаю, що б ми робили, якби не з’явився Магнус і не вичарував Алеку здоров’я. Слово «вичарував» існує? – вона вигнула брови. – Джейс розповів нам про все, що сталося на острові пізніше. Насправді, ми знали про це й раніше, тому що Магнус всю ніч говорив про це по телефону. Увесь Нижньосвіт гудів про це. Ти прославилася, знаєш.

– Я?

– Звичайно. Дочка Валентина.

Клері здригнулася.

– Думаю, Джейс теж відомий.

– Ви обоє стали знаменитими, – говорить Ізабель тим же аж надто жвавим голосом. – Відомі брат і сестра.

Клері подивилася на Ізабель із цікавістю.

– Визнаю, я не сподівалася, що ти так зрадієш мені.

Ізабель взяла руки в боки з обуренням.

– Чому ні?

– Я не думала, що ти аж так любиш мене.

Ізабель стала серйозною і почала розглядати сріблясті нігті на своїх ногах.

– Я також не думала, – зізналася вона. – Але коли я пішла шукати вас із Джейсом, а ви зникли… – Її голос затих. – Я хвилювалася не тільки про нього, а й про тебе. У тобі є щось заспокійливе… І Джейс стає кращим, коли ти поруч.

Від подиву очі Клері розширилися.

– Справді?

– Так, справді. Не такий колючий. Не скажеш, що добрішає, – він просто показує тобі свою доброту. – Вона зупинилася. – Визнаю, що спершу я тебе не сприймала, але тепер розумію, що це тупо. Хоч у мене ніколи не було подружки, це не означає, що я не зможу дружити з тобою.

– І я, – мовила Клері. – Ізабель, ще одне.

– Так?

– Не треба бути гарною. Ти мені до вподоби така, яка є, справжня.

– Зухвала? – засміялася Ізабель.

Клері хотіла заперечити, аж раптом з’явився Алек. Він був на милицях. Джинси на одній нозі були закочені до колін, і вона була забинтована, інша пов’язка була на голові під темним волоссям. Загалом він виглядав досить здоровим, як для людини, яка чотири дні тому була при смерті. Алек привітно помахав милицею.

Клері здивувалася, побачивши, що він уже ходить.

– Привіт, ти…

– Ходиш? Так, – відповів Алек. – За декілька днів мені вже вони будуть непотрібні.

До горла