Місто кісток - Кассандра Клер

– Залиш собі, – сказав Люк. – Можеш витратити на таксі додому.

– Мене Саймон підвезе, – сказала Клері. Вона глипнула на годинник у вигляді метелика, що звисав з ланцюжка для ключів. – Напевне, він вже чекає внизу.

– Добре, я радий, що побудеш якийсь час із ним, – Люк зітхнув з полегшенням. – Хай там як, залиши гроші собі. Замов щось на вечерю сьогодні.

Вона відкрила рот, щоб заперечити, але передумала. Як завжди казала Джоселін, у важкі часи Люк був мов кам’яна стіна – стабільний, надійний та непорушний.

– Врешті-решт, повертайся додому, гаразд? Тобі також треба виспатися.

– Спати? Кому треба виспатись? – покепкував він, але вона бачила, яким втомленим він виглядає. Люк сів на мамине ліжко. Він обережно відгорнув пасмо волосся з її обличчя. Клері відвернулася, щось запекло в її очах.

Еріковий фургон чекав на неї на узбіччі біля головного виходу з лікарні. Над головою, як перевернута блакитна порцелянова миска, розкинулося небо, що переходило у червонаво-синє над річкою Гудзон, де якраз заходило сонце. Саймон перехилився, щоб відчинити їй дверцята, і вона видерлася на сидіння поруч із ним.

– Дякую.

– Куди? Повертаєшся додому? – запитав він, вливаючись у рух транспорту на Першій авеню.

Клері зітхнула.

– Я навіть не знаю, де це тепер.

Саймон подивився на неї збоку.

– Жалієш себе, Фрей? – його тон був насмішкуватим, але ніжним. На задньому сидінні досі виднілися темні плями там, де на колінах Ізабель, стікаючи кров’ю, лежав Алек.

– Так… Ні… Я не знаю, – вона знову зітхнула, смикаючи норовливий кучер свого мідного волосся. – Все змінилося. Все інакше. Іноді я хочу, щоб усе стало так, як було раніше.

– А я ні, – сказав Саймон, здивувавши її. – То куди ми їдемо? Скажи, принаймні, чи за місто, чи в центр.

– В Інститут, – сказала Клері. – Вибач, – додала вона, коли він був змушений розвернутися на сто вісімдесят градусів, порушуючи всі правила безпеки. Фургон, повертаючи двома колесами, невдоволено заскрипів. – Треба було попередити раніше.

– Ага, – сказав Саймон. – Ти ж там не була ще відтоді…

– Так, – відповіла Клері. – До речі, Джейс подзвонив мені і сказав, що з Алеком й Ізабель все гаразд. Їхні батьки терміново повертаються з Ідрису. Нарешті хтось повідомив їм, що відбувається. Вони будуть тут за кілька днів.

– Як це – спілкуватися з Джейсом? – запитав Саймон, намагаючись звучати нейтрально. – Я про те, що тепер ти дізналася…

Його голос затих.

– І що? – різко сказала Клері. – Що такого я дізналася? Що він вбивця-трансвестит, який нападає на кішок?

– Не дивно, що його кіт ненавидить усіх.

– Замовкни, Саймоне, – сердито сказала Клері. – Я знаю, про що ти. І ні, ми нормально з ним поговорили. Хай там як, між нами нічого не було.

– Нічого? – повторив Саймон. У голосі звучала недовіра.

– Нічого, – твердо повторила Клері, дивлячись у вікно, щоб він не зауважив, як до її лиця прилинула кров. Вони проїжджали повз ряд ресторанів, і вона помітила вивіску «Такіз», що яскраво світилася в сутінках, які дедалі густішали.

Коли вони повернули за ріг, сонце якраз сховалося за вікном Інституту, затоплюючи вулицю перед собою м’яким світлом, яке могли бачити тільки вони. Саймон зупинився перед входом і заглушив двигун, нервово дзвякаючи ключами у руці.

– Піти з тобою?

Клері завагалася.

– Ні. Краще я сама.

Вона помітила, як на обличчі хлопця промайнула тінь розчарування, та за мить він опанував себе. Саймон подорослішав за ці останні два тижні, як і вона. Це було добре, бо вона не хотіла випереджати його. Саймон був частиною її життя, так само, як і художній хист дівчини, запилене повітря Брукліну, сміх її матері і кров Мисливців за тінями в ній.

– Гаразд, – сказав він. – Заїхати за тобою пізніше?

Вона похитала головою.

– Люк дав мені гроші на таксі. Хоча, може, заскочити завтра? – додала вона. – Ми могли б подивитися кілька серій аніме «Триган»[28], посмажити поп-корн. У мене вдосталь вільного часу.

Він кивнув.

– Чудово, – Саймон нахилився вперед і поцілував її в щічку. Цей поцілунок був таким легким, як зірваний вітром лист, але Клері затремтіла всередині. Вона подивилася на нього.

– Думаєш, це просто збіг обставин? – запитала дівчина.

– Який збіг обставин?

– Я про те, що ми опинилися у «Пекельному лігві» тієї ж ночі, коли Джейс із друзями переслідували там демона… В ніч перед тим, як Валентин викрав мою маму…

Саймон похитав головою.

– Я не вірю в збіги, – сказав він.

– І я.

– Але я мушу зізнатися, – додав Саймон, – хай би що там було, це просто щасливий випадок.

– Щасливі випадки, – сказала Клері. – Чим не назва для твого гурту?

– Це краще,