Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт
А я, бач, стою. Здуру, напевно. Я зовсім перелякався тоді, та й коліно… Я боявся — чи не чи кістку розбив.
І поки вони мішки затягали, я корабель добре розгледів! Там три такі… ці… щогли…
— Гарна прикмета, — пирхнув Інтар, — такий кожен третій…
— Ну так, а на задній щоглі таке вітрило навскіс…
— Таких теж повно.
— Так. Я знаю…. Тільки я цей запам'ятав, розумієш? Розповісти не розповім, а побачу — покажу. Із сотні знайду!
— Здорово! А тут ти як опинився?
— Та я ж розповідаю — вони мішки затягали й до мого добралися. І коли той, Пласколиций, підняв порожній мішок… Я перелякався зовсім і рвонув звідтіля. І про коліно забув, хоча раніше здавалось — і кроку не ступлю. Я швидко бігаю! Тільки дарма я, напевно, втікати кинувся — тому що вони мене помітили. І чорношкірий за мною побіг. Ох-х…
Інтар погладив Ренні по волоссю. Ото вже не щастить. Шкода малого…
— А потім що?
— А потім я біг… А Чорний за мною. Я шаснув у якийсь завулок, потім ще в один. І начебто кроки позаду стихли. Я спокійніше пішов, потім побачив дошки складені. Я за них забрався й там заснув. А коли прокинувся, вже ранок був і мене пацюк обнюхував… Бр-р-р!.. Я його шугонув і звідтіля пішов, коліно ще боліло але тихше вже, вгамувалося за ніч трішки. Я думав — край, вибрався з халепи. Знову на ринок подався, вже майже в полудень… Сподівався — цього разу мені з роботою більше поталанить. Раптом дивлюся — а там той Чорний!
Хлопчиська пересмикнуло від спогаду про те, як люто дивився на нього чорношкірий чоловік.
— Я такого драла дав… Вискочив на якусь вулицю, а там карета наймана їде, багато у вас таких містом катається, з жовтими знаками. Я ззаду причепився. Так на ній і проїхав до мосту. Там мене сторож зігнав. Я втік через міст від нього, другий сторож ще отямитися не встиг, як я повз нього промчав. Та я й сам мало що тямив.
А потім знову біг… Нарешті зачув, що ноги не тримають. Сів на землю перепочити. Сидівся-сидів… І тут бачу здаля того самого Чорного. Його ж добре помітно.
— І ти знову втік?
— Ага. До цього базарчику ось добрався. Отут мені трапилася робота — крам стерегти. Ну, я й стеріг до вечора. Все мені той Чорний ввижався. А одного разу я навіть Пласколицього побачив… Начебто… Коротше, як торговці розійшлися і я одержав свій зароблений мідяк, я нікуди не пішов, а під цей прилавок сховався. Я боюся, що вони мене спіймають. Не придумаю, як Чорний довідався, куди та карета їде? Не міг же він за нею всю дорогу стежити?
— Із жовтими знаками, кажеш, карета? — перепитав Інтар. — А з якими?
— Коло й у колі ще закарлючка, — пригадав Ренні.
— Це не закарлючка, а літера, — пояснив Інтар.
— Справді? А яка?
— Не знаю, я грамоти не навчений. Тільки це не просто наймані карети, з такими знаками. А такі, які через усе місто їздять кінців у вісім, туди й назад.
Увесь час назад, назад… Чорний, видно, у Столиці не новачок, і він знав, що карета з порту покотить до річки й через Старий міст… Може, він сподівався, що тебе на мосту сторожі зловлять. Але не вийшло. Ти тільки переполоху такого наробив, що тебе надовго запам'ятали.
Ренні зітхнув. Опустив голову на складені на колінах руки.
— Твоя правда… І що мені тепер, сто літ ховатися?
— Ні… — Інтар подумав. — Може, твій Чорний тебе вже загубив — місто велике. Вони тебе ловлять, напевне, тому, що бояться: ти розповіси варті про їхній корабель.
Якщо ти зумієш його описати, то прикмети розішлють по всіх усюдах, цих гадів давно вже шукають. І тоді їм у жодному порту Імперії прихистку не буде, навіть якщо з нашого, що найвірогідніше, вони вже відплисти встигли.
— Та кому я розповім? Я ж нікого тут не знаю!
— Варті! О… Слухай! Але ж і правда — давай ти завтра розповіси про все сторожі!
— Ти здурів? Так вони мене й послухають, волоцюгу! — Ренні не дуже вірив у те, що від міської варти коли-небудь буває користь. Інтар у цьому був із ним згоден: якщо йшлося про крадіжки, грабежі чи вбивства, варта не надто помагала. У трактирі не раз точилися балачки про те, що стражники з кожної беззаконної справи мають свою частку — мовляв, у злодіїв, грабіжників, убивць, як і в торговців, купців, ремісників, шинкарів, жебраків та інших добропорядних громадян, теж гільдії є; ось оці-то таємні гільдії варті й платять. Утім, Інтар чудово знав від Арима, що та сама Гільдія Збирачів і справді щомісяця відраховувала якомусь сотникові десяту частку доходу. А шинкар Орам, який на чверть розводив вино водою (Інтару було суворо було наказано носити для цього воду свіжу, щойно з колодязя, щоб, не доведи Небо, відвідувачі не потруїлися), завжди тримав напоготові для варти в окремому глечику найкращий і міцний хмільний напій, без краплі домішок. Та й плати за їжу й питво він зі стражників не брав.
Загалом, варта, вона варта і є. Як мамця казала: «Хіба що в них під носом людину різатимуть — тоді, може, й втрутяться».
Із крадіжками, грабунками та вбивствами все було зрозуміло, проте коли крадуть дітей, щоб продати їх у рабство, — це вже дещо інше. І справа навіть не в нагороді, обіцяній Імператором.
Інтар пригадав семирічну капловуху Ові, яка спритно вигравала в
