Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт
— Я вже сплатив там, — повідомив йому хлопчик, який чомусь налякався, що й тут із нього зажадають плату.
Сторож кивнув.
— А риба в річці є? — запитав Інтар, який раптом пригадав грубенькі сріблясті тулубці з порожніми очима, які щодня опинялися в його матері на кухонному столі.
— Є. Щодня табунцями. Догори черевом пливе, — зронив сторож.
Хлопчиськові жарт здався не смішним. Він мерщій утік з мосту.
На іншому боці виявилися такі самі вулиці із будиночками, але тут вони були зовсім тихі й порожні, тільки через кожні двадцять кроків горіли ліхтарі, а вікна вже згасли: люди лягли спати. Інтар чув свої власні кроки, й від цього чомусь стало лячно. Хлопчиськові примарилося, що він став зовсім крихітним, а будинки навколо роздулися вгору й ушир. Щось зашелестіло за спиною, немовби підкрадався величезний кіт… Інтар уявив собі кота завбільшки з будинок, очі, що світяться в темряві, та жахливі пазурі — не витримав і побіг.
Вулиця різко обірвалася, навколо посвітлішало: хоч місяць іще не зійшов, але дуже яскраво горіли зірки. Хлопчик опинився на порожній базарній площі — що базарній, було видно відразу по рядах дерев'яних прилавків, високих, майже по шию Інтарові.
Він трохи заспокоївся — на відкритому просторі вже не ввижалося погане. Інтар вирішив переночувати тут, забратися під один із прилавків: й вітер не так дме, й дощ, коли що, не замочить.
Він поблукав, обрав прилавок, який здався найзатишнішим. Став рачки, заповз під нього, рукою нишпорячи перед собою по землі — під прилавком спершу здалося так темно, що хоч у око стрель… і відшукав щось велике, тепле…
Хлопчиська хитнуло вбік:
— A-а! Пацюк! — він не зносив цих сірих зубатих звірят.
— A-а! Не чіпайте, гади! — людським голосом заверещав пацюк.
Інтар охнув, підскочив, ударився головою об прилавок…
— Ти… Ти хто?
— А ти хто?… — пискнув «пацюк».
Очі в Інтара трохи звикли до темряви, й він розгледів, що «пацюк» менший за нього, але має цілком людські руки, ноги й голову.
— Я ніхто… Я сюди спати прийшов.
— І я… теж…
— Теж ніхто, й теж спати?
— Ага…
Голос «пацюка» здався хлопчиськові знайомим.
— А звати тебе як? Мене — Інтаром.
— Я Ренорд. Ренні.
— Ти завжди під прилавками ночуєш? Чуєш, а де я тебе зустрічав?
— Не знаю…
— І я не знаю. Але десь зустрічав — точно… Виповземо, га? Я на тебе подивлюся при світлі.
— Нікуди я не полізу, мені й тут добре… — Ренні зіщулився.
— Та годі тобі, там не так уже й холодно. І потім — я ж подивлюся тільки.
Ренні мотнув головою:
— Я боюся не холоду.
— А чого боїшся? — миттю поцікавився Інтар.
— Нічого… — тужно промовив його новий знайомий. Інтару стало ще цікавіше.
— Чуєш… а ти їсти хочеш?
— Ще б пак! — Ренні пожвавішав. — А в тебе є їжа?
— Є! Два струдлі з варенням! Свіжі!
— Ой! Дай!
— Дам, якщо вистромиш голову назовні й даси себе розгледіти.
— А… — Ренні завагався. — А точно струдлі є?
— Точно. О, — Інтар відломив від одного шматочок, не виймаючи з сумки, та передав Ренні. Той проковтнув миттю.
— І справді з варенням. Ну, добре. Тільки там, зовні нікого нема?
— Зараз перевірю.
Інтар вистромив голову й уважно оглянув площу.
Ряди прилавків, місяць на небо викотився, догори повзе, надгризене кружальце, світить, не гірше за ліхтар…
— Нікого. Вистромлюйся, не бійся.
Ренні нарешті виповз. Інтар побачив «пацюка» на освітленому просторі й відразу його пригадав:
— Е! Ти — той самий малюк з базару, який учора вранці в мене кошика поцупити хотів!
— А ти мене ще пхнув так, що я впав! — зрадів знайомому Ренні. — Точно!
— Авжеж! — підтвердив Інтар.
Удалині загавкав собака. Ренні охнув і знову пірнув під прилавок. Інтар поліз за ним. Дістав і віддав малюкові одного струдля:
— На, тримай… А чого ти тут ховаєшся? Від кого?
— Від работоргівців, — зізнався Ренні, жуючи. — Які дітей крадуть. Я від них утік, а вони тепер мене ловлять. От я й ховаюся.
— Отакої… — Інтара пересмикнуло. Відразу пригадалися всі розмови про викрадачів дітей і мамчині попередження. Але то розмови, а тут…
— А як це вийшло? І чого вони тебе ловлять, раз ти втік уже? Особливий ти, чи що? Не простіше інших хлопчаків натягати?
— Тут таке вийшло… — Ренні майже доїв струдель, жував він швидко. — Слухай…
Я ж сам не зі Столиці. Із селища неподалік, у нас там усіх земля годує, — він поважно вимовив очевидячки чужі слова. — Овочі продаємо, зерно… Тільки мамка моя померла, давно ще, а татко п’є… Йому волю дай, то він хмільне цебрами хлистатиме. До мене йому діла нема. Якби сусіди попоїсти не давали, я б помер. Коротше кажучи, я вирішив утекти від нього. Думав, у Столиці прилаштуватися легше, я ж на будь-яку роботу згоден, а там підросту — легше стане.
Інтар зітхнув. Легше, аякже… Померти тут легше… Ремісники всі по гільдіях, торговці теж… Чужих женуть поганою мітлою. Інтар злобливо стис кулаки: щоразу, як думав про це, ставало паскудно в роті й у горлі.
