Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
Ембервіль сидів на складаному стільці спиною до мене. Перед ним був мольберт, який він встановив серед ділянки понад ставом, порослої клаптиками темно-зеленого ситнику342. Утім, він, схоже, не працював, а просто прикипів уважним поглядом до краєвиду перед собою, а густо намащений фарбою пензлик бездіяльно звисав поміж його пальців. Осока приглушила звуки моїх кроків, і мій друг не почув мене, коли я до нього наблизився.
З неабиякою цікавістю зазирнув я через його плече, щоб роздивитися те велике полотно, над яким він працював. Наскільки я міг судити, картину вже повною мірою було доведено до бездоганної технічної довершеності. Вона була майже фотографічним відтворенням вкритої баговинням води, білястого скелета похилої верби, нездорових, напіввикорчуваних вільх і заростів рогозу, на стеблах якого розгойдувалися качалки. Однак у цій картині я таки розгледів той макабричний і демонічний дух, який відчувався в акварельних ескізах: зображена на ній лука немовби чекала й спостерігала за мною, наче злостиво перекошене обличчя. То була сповнена злобою й розпачем пастка, яка лежала осторонь осіннього світу, що розкинувся навколо неї, уражена чумою пляма на тілі природи, навіки проклята й самітня.
Я знову поглянув на довколишній пейзаж — і побачив, що те місце було достеменно таким, яким його зобразив Ембервіль. Воно шкірилося гримасою божевільного, злостивого та пильного вампіра! І тієї-таки миті я з прикрістю усвідомив ту неприродну тишу, що панувала навкруги. Тут, як і казав художник, не було ані птаства, ані комашви; здавалося, ніби лише виснажені та вмирущі вітри завіювалися до тієї гнітючої улоговини. Тоненький струмок, який точився лукою й губився в болотистому ґрунті, скидався на душу, що лине вглиб, до вічної погибелі. Це також було частиною загадки, адже я не міг пригадати жодного струмка, який джерелував би з долішньої частини того крутого схилу пагорба, вказуючи на вихід підземних вод.
Ембервілева зосередженість, сама постава його голови й плечей були немов у людини під дією гіпнозу. Я саме збирався повідомити другові про свою присутність, але тієї миті до моєї свідомості раптом дійшло, що на тій луці ми не самі. Мені здалося, що неподалік, одразу за межами поля зору, стоїть у скрадливій позі якась постать, немовби спостерігаючи за нами двома. Я рвучко обернувся — але там нікого не було. А тоді я почув переляканий крик Ембервіля і, розвернувшись, виявив, що він не зводить з мене очей. На його рисах застиг несамовитий вираз жаху та подиву, який, одначе, не зміг цілковито стерти з обличчя мого друга тієї гіпнотичної заглибленості, в яку він поринув.
— Боже мій! — вигукнув він. — Мені привиділося, що ти — це той старий!
Не маю певності щодо того, чи хтось із нас сказав іншому ще бодай щось, однак у мене склалося враження, що між нами запала німа мовчанка. Після свого єдиного здивованого вигуку Ембервіль, схоже, поринув у непроникну, відсторонену задуму, немовби взагалі перестав усвідомлювати мою присутність; немовби, впізнавши мене, одразу ж про мене забув. Я, зі свого боку, відчув якийсь химерний та непереборний примус. Той огидний і моторошний краєвид гнітив мене над усяку міру. Здавалося, що болотиста низовина якимось невловним чином намагається затягнути мене у свої тванисті глибини. Гілляччя хворих вільх манило до себе, моторошно вабили мертві води ставу, над яким, неначе сама Смерть у подобі дерева, височіла кощава верба.
Ба більше, крім лиховісної атмосфери самого краєвиду, я з болем усвідомив, що в Ембервілі відбулася чергова зміна — зміна, що була справжнім відчуженням. Той нещодавній сумовитий настрій, хай чим він був, охопив мого друга з надзвичайною силою: тепер він іще глибше поринув у його хворобливий присмерк і вже не був тією життєрадісною та повнокровною людиною, яку я знав. З ним ніби стався перший напад безумства; сама можливість такого сповнила мене жахом.
Спроквола, неначе сновида, навіть не поглянувши на мене вдруге, він заходився працювати над своєю картиною, і якийсь час я спостерігав за ним, не знаючи, що́ казати чи робити. Раз у раз він надовго зупинявся і застигав, з мрійливою зосередженістю вдивляючись в якусь деталь краєвиду. У мене зародилася химерна думка про дедалі дужчу спорідненість, якісь украй таємничі взаємини між Ембервілем і тією лукою. Здавалося, що те місце якимось невловним чином забрало щось із самої його душі — й залишило натомість якусь часточку себе. Мій друг набрав вигляду людини, утаємниченої в якийсь нечестивий секрет, людини, що стала послідовником якогось нелюдського знання. В раптовому спалаху страхітливої виразності я побачив те місце як справжнього вампіра, а Ембервіля — як його добровільну жертву.
Не можу сказати, як довго я ще залишався там. Зрештою я підійшов до нього і грубо потермосив за плече.
— Ти забагато працюєш, — сказав я. — Дослухайся моєї поради й перепочинь день-два.
Він обернувся до мене з ошелешеним поглядом людини, що загубилася в якомусь наркотичному маренні. Тоді цей вираз поступово змінився на ворожість, на лихий гнів.
— Та йди ти під три чорти! — гаркнув він. — Чи ти не бачиш, що я зайнятий?
Тоді я полишив його, адже не було на те іншої ради за тих обставин. Природа усієї цієї справи була достатньо неймовірна та примарна, щоб змусити мене сумніватися у власному здоровому глузді. Мої враження щодо тієї луки — і щодо Ембервіля — були отруєні якимось підступним жахом, якого я досі ще ніколи не відчував наяву й у притомному стані.
Коло підніжжя порослого жовтими соснами схилу я озирнувся, охоплений якоюсь невідпорною цікавістю, що змусила мене, йдучи геть, кинути назад ще один погляд. Художник не ворушився, він і досі сидів на місці перед тим згубним краєвидом, наче зачарований птах, який дивиться просто у вічі вбивчої змії. Я так і не зрозумів, двоїлося тоді мені в очах чи ні, але тієї миті мені здалося, ніби я розрізнив якусь невиразну, нечестиву ауру, що не могла бути ані світлом, ані туманом. Вона струменіла й коливалася довкруж луки, зберігаючи обриси верби, вільх, рогозу та ставка. Здавалося, немовби вона видовжувалася, тайкома простягаючи до Ембервіля примарні руки. Все те видиво було напрочуд тонким і могло видатися лише зоровою оманою, але побачене змусило мене, тремтячи, чимдуж утікати під прихисток високих добросердих сосен.
Решта того дня і вечір, що настав за нею, були забарвлені тим примарним жахом, який мене охопив на Чепменовій луці. Здається, більшу частину того часу я провів у марних суперечках сам із собою та намаганнях переконати раціональну частину своєї свідомості в тому, що все побачене й відчуте цілковито суперечило здоровому глузду. Я не зміг дійти іншого висновку, крім переконаності в тому, що та клята, невіддільна від самої луки сутність, хай би чим вона була, загрожує душевному здоров’ю Ембервіля. Згубна сутність того місця, незбагненний жах, загадковість і принадність обплели мій мозок, неначе павутина, якої я все ніяк не міг позбутися, хай скільки свідомих зусиль докладав.
Однак я таки ухвалив два рішення: по-перше, мені слід негайно написати листа до Ембервілевої нареченої, міс Евіс Олкотт, і запросити її навідати Баумен, аби скласти товариство художникові на час його гостювання у мене. Її вплив, подумав я, може допомогти протидіяти тому невідомому, що справляло на нього таку згубну дію. Оскільки я знав її доволі добре, моє запрошення на гостини не мало видатися чимось незвичайним.
