Сяйво - Стівен Кінг

Геллоран кивнув.

— Ви обоє... ви обоє вертаєтеся. Може, не такі, як раніше, але живі. Ви вже не ті, що були, обоє. Але це не конче погано.

Вони трохи помовчали. Венді легенько погойдувалася в кріслі-гойдалці, Геллоран курив, поклавши ноги на поручні ґанку. Налетів легкий вітерець, пробіг затишною доріжкою через сосни і ледь скуйовдив Венді волосся. Вона коротко постриглася.

— Я вирішила прийняти пропозицію Ела... містера Шоклі, — повідомила вона.

Геллоран кивнув.

— Робота начебто непогана. Така, що може вам стати цікавою. Коли приступаєте?

— Одразу після Дня праці. Коли ми з Денні виїдемо звідси, то відправимося просто в Меріленд пошукати житло. Знаєте, насправді мене переконала брошурка «Чембер оф Коммерс». Начебто місце придатне для того, щоб дитина там росла. І хотілося б почати працювати до того, як ми задуже вліземо в страховку Джека. Ще залишилося більше сорока тисяч. Якщо правильно вкласти ці гроші, вистачить, щоб послати Денні в коледж, і ще залишиться на якийсь час, поки він не стане на ноги.

Геллоран кивнув.

— Ваша мама?

Вона глянула на нього й блідо посміхнулася.

— Гадаю, Меріленд доволі далеко.

— Не забудете старих друзів, га?

— Денні не дозволить. Ідіть до нього, він чекав увесь день.

— Та і я теж. — Він підвівся, обтрушуючи білі штани кухаря. — Усе у вас буде о’кей. В обох, — повторив він. — Невже не відчуваєте?

Венді підняла очі на Діка, і цього разу посмішка вийшла більш теплою.

— Так, — сказала вона. Взяла його руку й поцілувала. — Іноді мені здається, що так.

— Креветки по-креольськи, — нагадав він, ідучи до сходів. — Не забудьте.

— Не забуду.

Він зійшов униз, пройшов по посиланій гравієм доріжці, що вела до пристані, а потім — по старих дошках на край, де, опустивши ноги в прозору воду, сидів Денні. Далі було озеро, що відображало сосни по берегах. Місцевість тут була гориста, але від старості гори округлились, змаліли від часу. Геллорану вони припали до душі.

— Багато спіймав? — запитав Геллоран, всідаючись поруч із хлопчиком. Він зняв черевик, тоді другий. І, зітхнувши, опустив у прохолодну воду розпашілі ступні.

— Ні. Але зовсім недавно кпюволо.

— Завтра зранку візьмемо човен. Коли, хлопчику мій, тобі хочеться спіймати їстівну рибу, треба вибиратися на середину. Там, далі, велика риба.

— Дуже велика?

Геллоран знизав плечима.

— Ну... акули, мерліни, кити і таке інше.

— Тут немає ніяких китів!

— Ні, синіх, звичайно, нема. Тутешні більше вісімдесяти футів не бувають. Рожеві кити.

— А як же вони можуть потрапити сюди з океану?

Геллоран поклав долоню на світле рудувате волосся хлопчика й скуйовдив його.

— Пливуть пррти течії, хлопче. Ось як.

— Правда?

— Правда.

Вони трохи помовчали, дивлячись на спокійне озеро, а Геллоран думав. Коли він знову подивився на Денні, то побачив, що в очах у малого стоять сльози. Обнявши його, запитав:

— Що таке?

— Нічого, — прошептав Денні.

— Сумуєш за татом, так?

Денні кивнув.

— Ти завжди розумієш.

• 3 куточка правого ока вислизнула сльозинка, вона повільно покотилася вниз по щоці.

— У нас із тобою секретів бути не може, — погодився Геллоран. — Он воно як.

Не зводячи очей з вудки, Денні мовив:

— Іноді хочеться, щоб усе трапилося зі мною. Це я винен. У всьому винен я.

Геллоран сказав:

— Тобі не хочеться говорити про це, коли мама поруч, так?

— Так. Вона хоче забути, що це взагалі сталося. Я теж, але...

— Але не можеш.

— Так.

— Тобі треба поплакати?

Хлопчик спробував відповісти, але слова потонули в схлипах. Він припав головою до плеча Геллорана й заплакав; сльози градом котилися по обличчю. Геллоран мовчки обіймав його. Він знав, хлопчикові ще не раз потрібно буде виплакатися, і Денні пощастило — він поки що такий малий, що йому це вдається. Ті ж сльози, що лікують, ще й обпалюють і картають.

Коли хлопчик трохи заспокоївся, Геллоран сказав:

— Ти із цим упораєшся. Зараз ти так не думаєш, але ти впораєшся. У тебе с...

— Не хочу! — задихнувся Денні, голос ще був хрипким від сліз. — Не хочу, щоб воно в мене було!

— Але воно є, — спокійно сказав Геллоран. — Добре це чи погано, але є. Тебе не запитують, хлопче. Але найгірше позаду. Сяйво може придатися, щоб поговорити зі мною. Коли почнеться чорна смуга, поклич — і я тут як тут.

— Навіть якщо я буду в Меріленді?

— Навіть там.

Вони притихли, спостерігаючи, як поплавець Денні відносить на тридцять футів від краю пристані. Потім Денні ледь чутно мовив:

— Будеш зі мною дружити?

— Поки буду тобі потрібний.

Хлопчик міцно обняв його, і Геллоран стиснув його у відповідь.

— Денні. Послухай мене. Що я тобі зараз скажу — скажу один-єдиний раз, більше ніколи ти цього не почуєш. Деякі речі не варто говорити жодному шестилітці на світі; ось лише те, що має бути, не завжди збігається з тим, що є насправді. Життя — штука жорстока, Денні, йому на нас начхати. Не те щоб воно ненавиділо нас... ні, але й любити нас воно теж не поспішає. У житті трапляються страшні речі, і пояснити їх ніхто не може. Хороші люди вмирають страшною болісною смертю, і залишаються їхні рідні, які люблять їх, залишаються самі-самісінькі. Іноді здається, начебто тільки погані люди як сир у маслі живуть і болячка до них не пристає. Життя тебе не любить —