Сяйво - Стівен Кінг

Треба було вибиратися звідси.

Як розвивалися події після цього, Геллоран не міг сказати до кінця життя. Він пам'ятав, що повз них униз, не зупиняючись, проїхав ліфт, усередині нього щось було. Але

Дік не зробив спроби розгледіти в ромбик віконця, що це таке — судячи зі звуків, людиною воно не було. За хвилину на сходах почувся тупіт ніг, щось бігло. Спершу Венді Торренс кинулася до Геллорана, а потім зашкутильгала по головному коридору до сходів так швидко, як тільки могла.

— Денні! Денні! Дякувати Богу! Дякувати Богу!

Вона схопила хлопчика й пригорнула до себе, застогнавши від радості й болю одночасно.

(Денні)

Денні подивився на нього з обіймів матері, і Геллоран побачив, як змінився хлопчик. Бліде личко скулилося, очі потемніли, стали бездонними. Він начебто схуд. Побачивши їх поруч, Геллоран подумав, що мати має молодший вигляд, незважаючи на те, як страшно побита.

(Діку... нам треба йти... тікати... звідси... ось-ось...)

Образ: «Оверлук», через дах якого вибивається полум’я. На сніг дощем летять цеглини. Дзвенять пожежні дзвони... не те щоб яка-небудь пожежна команда зуміла дістатися сюди раніше кінця березня. Головне, що проникнуло в його свідомість — те, що це може статися будь-якої миті.

— Добре, — сказав Геллоран. Він рушив до них, спочатку відчувши себе так, начебто плив по глибокій воді. Його почуття рівноваги порушилося, праве око не бажало чітко бачити. Від щелепи до скроні й униз по шиї розходилися жахливі спалахи болю, а щока здавалася великою, як капустина. Але наполегливість хлопчика змусила його рушити з місця, і від цього стало трохи легше.

— Добре? — перепитала Венді. Вона дивилася то на сина, то на Геллорана. — Що значить «добре»?

— Нам треба йти, — сказав Геллоран.

— Я не одягнена... речі...

Денні стрілою вилетів з її обіймів і помчав по коридору. Вона провела сина очима — він саме зник за рогом — і знову подивилася на Геллорана.

— А якщо він повернеться?

— Ваш чоловік?

— Це не Джек, — пробурмотіла Венді. — Джек мертвий. Його вбив цей готель. Цей клятий готель.

Вона вдарила кулаком у стіну й розплакалася від болю в порізаних пальцях.

— Справа в котлі, чи не так?

— Так, мем. Денні каже, що він ось-ось вибухне.

— Добре. — У слові пролунала цілковита приреченість, начебто все вже було вирішено. — Не знаю, чи зможу ще раз спуститися по сходах. Ребра... він зламав мені ребра. І щось у спині. Боляче.

— Зможете, — сказав Геллоран. — Ми встигнемо.

Але раптом він згадав про звірів живоплоту й задумався, що їм робити, якщо ті охороняють вихід. Потім повернувся Денні. Він приніс чоботи, куртку та рукавиці Венді й свою курточку й рукавиці.

— Денні, — сказала мати. — Твої чобітки.

— Занадто пізно, — відповів він, не зводячи з дорослих якихось розпачливо божевільних очей. Хлопчик подивився на Діка, і раптом у голові в Геллорана виник образ годинника під скляним ковпаком, годинника з бальної зали, якого в 1949 році подарував готелю шведський дипломат. Стрілки показували без однієї хвилини північ.

— О Господи, — сказав Геллоран. — Боже милостивий.

Обхопивши Венді однією рукою, Дік підняв її, а іншою рукою пригорнув до себе Денні. І побіг до сходів.

Коли Геллоран здавив зламані ребра, а в спині щось зайшло одне за одне, Венді пронизливо скрикнула від болю, однак Дік не зупинявся. Не відпускаючи їх, він побіг униз по сходах. Одне око було широко розкрите в розпачі, інше запливло, перетворившись на крихітну щілинку. Дік нагадував одноокого пірата, що викрадає заручників, щоб потім одержати за них викуп.

У раптовому осяянні він зрозумів, чому Денні сказав, що занадто пізно. Він відчув, як у підвалі назріває вибух, назріває, щоб роздерти нутро цього клятого будинку.

І помчав, стрілою пролетів по вестибюлю просто до двостулкових дверей.

Чудовисько квапилося по підвалу на слабке жовте світло єдиної лампочки, туди, де була топка. Воно схлипувало від страху. Ще трохи — зовсім трохи, — і воно здобуло б хлопчиська разом з його чудовою, ні з чим не порівнянною силою! Тепер програти не можна було. Цього не можна було допустити. Воно скине тиск у котлі, а потім суворо покарає хлопчиська.

— Не можна! — кричала істота. — О ні, не можна!

Спотикаючись, вона поспішила через кімнату до котла. Половина довгого циліндричного корпуса була аж червона, випромінюючи рівний жар. Котел пихкав, скреготав і, як дивовижна калліопа30, з шипінням випускав в усі боки хмарини пари. Стрілка манометра втекла на дальній кінець шкали.

— Ні, цього не можна допустити! — закричав доглядач-управляючий.

Істота поклала руки — руки Джека Торренса — на вентиль, не звертаючи уваги на запах горілого, який піднявся від обвугленої плоті, коли розпечене колесо потонуло в ній, начебто це був м’який дорожній бруд. Вентиль піддався. Істота з торжествуючим криком відвернула його до упору. З котла із громовим ревом вирвалася пара — немов дружно засичала дюжина драконів. Але перш ніж пара повністю сховала з виду стрілку манометра, та виразно почала відхилятися назад.

— ПЕРЕМОГА! — заволала істота. У гарячому тумані, що піднімався, вона виробляла непристойні па, розмахуючи над головою охопленими полум’ям руками. — ВСТИГ! ПЕРЕМОГА! ВСТИГ! ВСТИГ ВЧАСНО!

Слова, що злилися в пронизливий крик торжества, поглинув руйнівний рев — це вибухнув котел «Оверлука».

Вивалившись із двостулкових дверей, Геллоран проніс обох по канаві, проритій у великому заметі на ґанку. Він чітко бачив звірів — кущі живоплоту, — чіткіше, ніж раніше, і в ту мить, коли він зрозумів, що збулися його найгірші побоювання й звірі перекрили дорогу від ґанку до снігохода, — готель вибухнув. Діку здалося, що все відбулося одразу, хоча пізніше, згадуючи перебіг подій, він зрозумів — такого бути не могло.

Пролунав несильний вибух, що звучав немовби на одній всепроникаючій ноті,

(ВУУУУММММММММММММ...)

після цього в спину вдарило тепле повітря, яке мовби обережно підштовхнуло їх. Подих вибуху скинув усіх трьох із ґанк^,