Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

— події в Арангені вважалися державною таємницею. Як і належить хорошому учневі, я купався у промінні слави мого наставника — великого і жахливого Етана Сатала. Подумати лишень, два роки тому його ніхто не знав, рік тому його вважали молодим вискочкою, а тепер, при звуках його імені, очі у всіх стають скляні, а погляди повертаються до неба.

Наш найбільший знавець управляючих чарів, який регулярно намагався сперечатися зі мною за першість в цьому питанні, опустився до бесіди:

— Ти тепер куди, Тангоре, в Хо-Карг рвонеш?

Сказати йому, що лише псих стане перебиратися до столиці в такий час? До спеки, чуми, і юрм голодранців.

— Знаєш, місто, де вже місяць карантин — не межа моїх чаянь.

— Який карантин? Звідки карантин? — стрепенувся майбутній геній банківської сигналізації (він такі пастки виплітав, у мене мізки геть зносило).

Таке враження, що газети читаю один лише я.

— Надзвичайне положення, з забороною переміщень і цивільних інститутів влади. Песець, коротше кажучи, з нагоди чуми і масових безпорядків.

І невідомо, чого влада боїться більше — людей чи зарази.

— Це хто сказав? — насупився хлопець з талантами армійського спеца.

Пропонувати себе в якості свідка я не став і мовчки звів очі до неба. Всі зрозуміли правильно, і на мить запанувало благоговійне мовчання.

До столу пропхався студент зі звичайних, хапнув порцію салату з яловичиною і, мило посміхнувшись, забрався геть.

— А я от чув, — вирішив проявити ерудицію невиразний хлопчина без якихось помітних уподобань (з таких виходять великі начальники), — що в Арангені ледве не розмазали генерала Зертака.

От тобі і державна таємниця. І це білих вважають пліткарями!

— Як? Хто? — ожив народ. Чорних хлібом не годуй, де над чужою бідою позловтішатися.

— Та так, що, поки він за каштадарцями дивився, ці самі підібралися з тилу і ледве не прокляли усіх на смерть. Якийсь чистильник усіх порятував.

Майбутні світила чорної магії з розумінням загигикали: що таке представники служби «очистки», тут знав кожен. Так, бідному генералові тепер не позаздриш: якщо навіть редстонські студенти обмивають його кісточки, то що робиться в більш інформованих колах… І як вчасно я звідтам злиняв!

Народ почав стримано (все таки — освіта) вихвалятися майбутнім місцем роботи і очікуваними прибутками. Якщо з прибутками у мене все було нормально, то оголосити ще чотири роки контракту з НЗАМПІС це те, як я найбільше прагну проводити свій час, я не зміг би навіть під тортурами. Довелося зробити вигляд, що моя увага потрібна родині і втекти (розповідати іншим про свої проблеми не хотілося — чекати від чорних якогось співчуття було би смішно). До того ж, об’єктивно кажучи, гріх скаржитися — Сатал вибив особисто для мене допомогу з непрацездатності, тисячу крон на місяць. Дайте дві!

— І ніякого ворожіння, зрозумів? — Штатний цілитель був непохитним.

За тисячу крон на місяць я був здатен зрозуміти що завгодно. Шкода лише, довго симулювати хворобу не вийде — жодного зайвого дня прогулів учитель мені не дозволить.

Студентське святкування поступово перекочовувало з території університету в завчасно орендовані банкетні зали і кафе. Я через свою практику, яка затягнулася до неможливості, не встиг долучитися до жодної з нормальних компаній, тому вирушив із сім’єю на квартиру, пішки, щоби діти встигли хоч трошки стомитися. Це було питання життя і смерті: перезбуджена біла малеча тарахкотіла без зупинки, вони умудрилися заговорити до півсмерті навіть Джо — він почав відповідати якось загальмовано і з надією поглядати на мене. А що я? Я взагалі-то чорний маг. Подав ідею купити дітям морозива — хоч якийсь час роти у них будуть зайняті. Добре, ще тиждень їх потерплю, а потім вони самі будуть змушені поїхати — молодшим треба до школи.

В голові панувала приємна легкість. Ще б ні! Перегорнуто чергову сторінку книги життя. Можна сказати — закінчено цілий том. Тепер я — дипломований алхімік (ну, і маг також), у мене попереду ціле життя. Невеликі непорозуміння з «наглядом» і неврегульованість стосунків з фондом Роланда не могли отруїти моє існування.

— Це все, що у вас є?

— Так, сер, але я можу підняти справи з центрального архіву…

— Не треба! Цього достатньо.

Старший координатор перехопив зібрані Бером папки і з заклопотаним виразом обличчя поспішив на вихід. Варто було йому зникнути з очей за дверима, як міс Кевінахарі перестала метушитися з горнятками і замислилася:

— Тобі не здається, що Дан мене уникає?

Питання було дивне, але пригадавши поведінку Сатала за останні пару днів, Паровоз не міг не визнати — його начальник намагається триматися від емпатки якнайдалі.

— Він знає, що від мене дуже складно щось приховати. — Кевінахарі ковтнула чаю і рішуче відсунула горнятко. — Що він від тебе хотів?

Капітан знизив плечима:

— Довідку про ритуальну магію, дані інструментального контролю за останні сім років і демографічну карту регіону. Неофіційно.

— Він веде якийсь проект?

— Не чув про таке.

Емпатка глибоко задумалася, і від її серйозності Паровоз почав трохи нервувати. В мовчанні минуло п’ять хвилин.

— Знаєш що, — в кінці кінців виголосила Кевінахарі, — мені здається, у нас назрівають великі неприємності.