На лезі клинка - Джо Аберкромбі

Ґлокта рвучко подався вперед, розклавши руки на столі, і вишкірився, щоб показати свій спотворений рот.

— Мертвий! Він помер на мості! А що залишилось? Блядська руїна з його ім’ям! Кульгава, скрадлива тінь! Покалічений привид, що тримається за життя так, як запах сечі тримається за жебрака. У цього мерзенного йобаного недогризка нема друзів, але він їх і не хоче! Забирайся звідси, Весте! Повертайся до Варуза, Лютара, і решти тих тупих виблядків! Тут у тебе нема знайомих!

Губи Ґлокти затремтіли і він сплюнув від огиди. Він не знав, що викликало у нього більшу відразу — Вест чи він сам.

Майор закліпав очима, мовчки переварюючи почуте, відтак хитко звівся на ноги.

— Вибач, — кинув він через плече.

— Скажи мені! — крикнув Ґлокта, спиняючи його біля дверей. — Всі інші тримались мене, поки я був корисним, поки я рухався вперед. Я це завжди знав. Мене не надто здивувало, що вони не бажали знатися зі мною, коли я повернувся. Але ти, Весте… Я завжди вважав тебе кращим другом, кращою людиною. Я завжди думав, що принаймні ти — ти єдиний — прийдеш мене відвідати.

Він стенув плечима.

— Схоже, я помилявся.

Ґлокта відвернувся і похмуро втупився у вогонь, очікуючи, коли двері зачиняться.

— Вона тобі не казала?

Ґлокта оглянувся.

— Хто?

— Твоя мати.

Він пирхнув.

— Моя мати? Чого не казала?

— Я приходив. Двічі. Я навідався одразу, коли мені сказали, що ти повернувся. Твоя мати спровадила мене від воріт вашого маєтку. Вона сказала, що ти надто хворий, щоб приймати відвідувачів, і більше не бажаєш мати жодних справ з армією, а тим паче зі мною. Я навідався ще раз, кілька місяців по тому. Я вважав, що це мій борг перед тобою. Цього разу мене прогнав слуга. Пізніше я дізнався, що ти вступив до інквізиції і відбув в Енґлію. Я забув про тебе… поки ми не зустрілися… тієї ночі в місті…

Вест затнувся.

Ґлокта не одразу усвідомив почуте, а тоді збагнув, що у нього відвисла щелепа.

«Все настільки просто. Жодних змов. Жодної павутини зрад».

Він ледь не розсміявся через безглуздість ситуації.

«Моя мати спровадила його від воріт, і я навіть нічого не запідозрив, що ніхто не прийшов. Вона завжди ненавиділа Веста. Вважала його зовсім негодящим другом, не вартим її дорогого сина. Не сумніваюся, якщо вона звинувачувала його в тому, що зі мною трапилось. Я мав би здогадатись, але був надто захоплений болем і злістю. Надто захоплений розігруванням трагедії».

Ґлокта зглитнув слину.

— Ти приходив?

Вест стенув плечима.

— Якщо це щось міняє.

«Гм. Кожен помиляється, але не всякий старається».

Ґлокта моргнув і глибоко вдихнув.

— Я, е-е… вибач. Забудь, що я наговорив, якщо можеш. Будь ласка. Сідай. Ти казав щось про свою сестру.

— Так. Так, про сестру.

Вест обережно повернувся до крісла, не зводячи очей з підлоги, а його обличчя знову набуло того ж тривожного, винуватого виразу.

— Скоро ми відбуваємо в Енґлію, і я не знаю, коли повернусь… і чи взагалі повернусь… вона залишиться у місті без жодних друзів і, гм… Мені здається, ви якось бачились, коли ти до нас приходив.

— Звісно, та й останнім часом я її, власне, не раз стрічав.

— Справді?

— Так. З нашим спільним знайомим, капітаном Лютаром.

Вест ще більше зблід.

«Бачу, він чогось не домовляє».

Але Ґлокта був не готовий розтоптати свою єдину дружбу зразу після її відродження. Він промовчав, і за мить майор продовжив.

— Її життя було… складним. Я міг щось вдіяти. Мав би щось вдіяти.

Він втупився нещасними очима у стіл, і його обличчям пройшов огидний спазм.

«О, це щось знайоме. Одна з моїх улюблених емоцій — ненависть до самого себе».

— Але я вирішив зайняти себе іншими речами і докладав усіх зусиль, аби про це забути, вдаючи, що все добре. Її страждання на моїй совісті.

Він кашлянув, а тоді ніяково знову зглитнув. Його губи почали тремтіти, і він закрив обличчя руками.

— Це моя вина… якби з нею щось сталося…

Його плечі тихо затремтіли, і Ґлокта здійняв брови. Він, звісно, звик, що чоловіки плакали в його присутності.

«Але зазвичай мені треба хоча би познайомити їх з інструментами».

— Годі тобі, Коллеме, чого ти.

Він потягнувся через стіл, затримав руку, а тоді незграбно поплескав свого заплаканого друга по плечі.

— Ти зробив кілька помилок, але хто їх не робив? Вони в минулому, і цього не змінити. Залишається лише старатись їх не повторювати, чи не так?

«Що? Невже це справді говорю я? Інквізитор Ґлокта, розрадник нужденних?»

Проте Веста це, схоже, заспокоїло. Він звів голову, витер мокрого носа, і поглянув на Ґлокту вологими, сповненими надії очима.

— Ти правий, правий, звісно. Я повинен загладити свою вину. Повинен! Ти допоможеш мені, Занде? Ти приглянеш за нею, поки мене не буде?

— Я зроблю все, що в моїх силах, Коллеме, можеш на мене розраховувати. Колись я був щасливий, що міг називати тебе своїм другом і… буду радий, якщо зможу робити це знову.

Дивно, але Ґлокта майже відчував, як на його власні очі навертається сльоза.

«Я? Та невже? Інквізитор Ґлокта, вірний друг? Інквізитор Ґлокта, захисник вразливих молодих жінок?»

Ці думки здавались сміховинними, але не скасовували реальності. Він ніколи би не подумав, що йому потрібен друг, але було приємно знову його мати.

— Холліт, — сказав Ґлокта.

— Що?

— Ті троє сестер, їхнє прізвище було Холліт.

Він загиготів — цього разу спогад у його думках проявився чіткіше.

— У них була мулька щодо фехтування. Вони його обожнювали. Мабуть, через піт абощо.

— Здається, саме через це я вирішив за нього взятись.

Вест засміявся, а тоді наморщив лоба, наче намагаючись щось пригадати.

— Як звали нашого квартирмейстера? Йому подобалась молодшенька, він прямо казився від ревнощів. Як же, у біса, його звали? Товстенький такий чолов’яга.

Ґлокті було зовсім нескладно пригадати це ім’я.

— Ревс. Салем Ревс.

— Ревс, точно! Я зовсім про нього забув. Ревс! Цей чоловік умів оповідати, як ніхто інший. Пам’ятаю, як ми слухали його ночами і качалися від сміху! Цікаво, де він зараз?

Ґлокта на мить замовк.

— Здається, він залишив армію… щоб стати якимось купцем. — Він байдуже махнув рукою. — Я чув, він переїхав на Північ.

Возз’єднатись із землею

Карлеон виглядав зовсім не таким, яким його пам’ятав Шукач, але, зрештою, він пам’ятав його у вогні. Таке не забувається. Дахи обвалюються, вікна тріщать, повсюди натовпи воїнів, сп’янілих від болю