На лезі клинка - Джо Аберкромбі
Вона вивільнила свою ногу і кинулась до старого біляка, який, похитуючись, зводився на ноги, але Юлвей схопив її за руку і знову потягнув назад, не припиняючи кричати: «Спокійно!». За свої старання він отримав ліктем у лице і сповз по стіні, притиснутий нею. Вона підвелась першою і вже була готова знову накинутись на голомозого виродка.
Однак тепер на ноги скочив здоровань. Він наближався, не зводячи з неї очей. Ферро всміхнулася йому, стискаючи по боках кулаки. Тільки зараз вона побачить, наскільки він насправді небезпечний.
Він зробив ще один крок, але тут Баяз підняв руку, зупиняючи його. Іншою рукою він застискав ніс, намагаючись зупинити кровотечу. І почав хихотіти.
— Дуже добре! — Він закашлявся. — Така люта і така в біса швидка. Без сумніву, ти те, що нам потрібно! Прошу прийняти мої вибачення, Ферро.
— Що?
— За мої жахливі манери. — Він витер кров із верхньої губи. — Це те, на що я заслуговував, але мені треба було переконатись. Вибач. Простиш мене?
Тепер він виглядав дещо інакше, хоч нічого й не змінилось. Дружнім, уважним, чесним. Розкаяним. Але її довіра вимагала більшого. Значно більшого.
— Побачимо, — процідила вона.
— Це все, чого я прошу. Ну, і щоб ти дала нам з Юлвеєм кілька хвилин на обговорення певних… питань. Питань, які краще обговорювати сам на сам.
— Все гаразд, Ферро, — сказав Юлвей, — вони друзі.
Вона прекрасно знала, що вони їй не друзі, але дозволила, щоб її провели за двері разом із двома біляками.
— Тільки постарайся їх не вбити.
Ця кімната майже нічим відрізнялася від попередньої. Ці біляки, мабуть, були багатими, хоча з вигляду і не скажеш. Тут був велетенський камін, зроблений із темного каменю з прожилками. Подушечки, м’яка тканина навколо вікна, вкрита дрібно вишитими квітами та птахами. На стіні висів портрет, з якого на Ферро похмуро позирав суворий чоловік з короною на голові. Вона відповіла йому таким же похмурим поглядом. Розкіш.
Ферро ненавиділа розкіш ще більше, ніж ненавиділа сади.
Розкіш означала неволю ще очевидніше, як прути клітки. М’які меблі випромінювали небезпеку так само, як зброя. Все, що їй було потрібно, це тверда земля і холодна вода. М’які речі роблять тебе м’якотілою, а їй цього ніяк не хотілось.
В кімнаті чекав ще один чоловік. Він без кінця намотував кола, заклавши руки за спину, так наче не любив довго стояти на одному місці. Він був не зовсім біляком: його обвітрена шкіра за кольором була чимось середнім між темним і світлим відтінками. Голова була вибрита, як у жерця. Ферро це не подобалось.
Понад усе вона ненавиділа жерців.
Однак, незважаючи на її холодну посмішку, його очі засяяли, і він поспішив до неї — дивний коротун у ношеному одязі, чия голова ледь сягала рота Ферро.
— Я брат Лонґфут, — назвався він, розмахуючи руками, — з великого Ордена навігаторів.
— Рада за тебе.
Ферро стала до нього впівоберта, напружуючи слух, аби почути, про що говорять двоє старих за дверима, але Лонґфута це не зупинило.
— О так, це радість! Так-так, велика радість! Бог мене воістину благословив! Чесне слово, за всю історію ще не було людини настільки придатної до своєї професії або професії, настільки придатної до людини, як я, брат Лонґфут, придатний до шляхетної науки навігації! Від засніжених гір далекої Півночі до сонячних пісків крайнього Півдня, весь світ — воістину мій дім!
Він усміхнувся до неї з виразом нудотного самовдоволення. Ферро не зважала. Двоє біляків, дебелий і сухорлявий, балакали у дальньому кінці кімнати. Вони говорили невідомою їй мовою — звучало, наче рохкання свиней. Мабуть, розмовляли про неї, але їй було байдуже. Вони вийшли крізь ще одні двері, покинувши її наодинці із жерцем, який досі не стуляв пельки.
— В Земному колі знайдеться небагато народів, з якими я, брат Лонґфут, незнайомий, але, втім, ваше походження для мене таємниця.
Він зачекав на відповідь, але Ферро мовчала.
— Бажаєте, щоб я вгадав? Воістину, це загадка. Дайте-но подумати… ваші очі мають форму, притаманну народу далекого Сулджука, де чорні гори здіймаються просто з блискучого моря, проте ваша шкіра…
— Закрий пащеку, пиздоболе.
Чоловік затнувся на середині речення, кашлянув і відійшов подалі, залишивши Ферро прислухатися до голосів по інший бік дверей. Вона всміхнулася. Дерево було товстим, а звуки приглушеними, але двоє старих не врахували, який тонкий у неї слух. Вони досі говорили кантійською. Тепер, коли той дурний навігатор змовк, вона могла розібрати кожне слово Юлвея.
— …Як Калул порушив Другий закон, то ти вирішив порушити Перший? Мені це не подобається, Баязе! Джувенс цього б нізащо не дозволив!
Ферро спохмурніла. У голосі Юлвея звучала дивна нотка — нотка страху. Другий закон. Ферро згадала: він говорив про нього пожирачам. «Забороняється їсти людську плоть».
Наступним заговорив голомозий біляк.
— Перший закон парадоксальний. Вся магія надходить із Потойбіччя, навіть наша. Кожна зміна — це дотик до нижнього світу, коли ти щось створюєш, то позичаєш у Потойбіччя. І все має свою ціну.
— Але цього разу ціна може бути непомірно високою! Це Сíм’я — проклята, жахлива річ. Воно приносить лише хаос! Сини Еуза були надзвичайно мудрими і могутніми, проте Сíм’я все одно їх погубило, всіх до одного, кожного на свій лад. Ти мудріший за Джувенса, Баязе? Хитріший за Канедіаса? Сильніший за Ґлустрода?
— Ні, ні і ще раз ні, брате, але скажи мені… скількох пожирачів створив Калул?
Повисла тривала пауза.
— Важко сказати.
— Скількох?
Ще одна пауза.
— Може, дві сотні. Може, більше. Жерці прочісують Південь в пошуках тих, хто подає хоча б якісь надії. Тепер він створює все швидше і швидше, але більшість з них молоді і слабкі.
— Дві сотні або більше, і це число ростиме. Більшість слабкі, але серед них є кілька тих, хто може дорівнятися до тебе чи мене. Я маю на увазі учнів Калула за Старого Часу — ту, котру називають Східним Вітром, і тих клятих близнят.
— А щоб ті стерви провалились! — простогнав Юлвей.
— Не кажучи вже про Мамуна, чия брехня і спричинила весь цей хаос.
— Ти ж знаєш, Баязе, біду посіяли задовго до його народження. Але справді, Мамун був на Безплідних Землях. Я відчував
