На лезі клинка - Джо Аберкромбі
Вона насупила брови.
— Цей голомозий каже, що може допомогти мені з помстою. Він бреше?
— Ні.
— Тоді я повинна іти з ним.
— Знаю. Тому я тебе і привів сюди.
Ферро не знала, що іще сказати. Вона втупилась у підлогу, але Юлвей раптом зробив різкий крок вперед. Вона здійняла руку, щоб захиститись від удару, але він натомість обійняв її і міцно притис до себе. Було напрочуд дивно знаходитись так близько до іншої людини. Тепло. Потім Юлвей відійшов, затримавши одну руку на її плечі.
— Ходи Божими шляхами, Ферро Малджин.
— Хе. У них тут нема Бога.
— Я би радше сказав, що у них багато богів.
— Багато?
— Хіба ти не помітила? Тут кожна людина поклоняється сама собі. — Вона кивнула. Це було схожим на правду. — Будь обережна, Ферро. І слухай Баяза. Він перший з мого ордену і мало хто може дорівнятися до нього у мудрості.
— Я йому не довіряю.
Юлвей нахилився ближче.
— Я й не казав йому довіряти.
Усміхнувшись, він розвернувся і пішов. Вона спостерігала, як він наближається до дверей, а тоді виходить у коридор. Вона чула, як його босі ноги лопотять по плиточках, як тихо дзеленькочуть браслети на руках, залишаючи її наодинці з розкішшю, садами та біляками.
Давні друзі
У двері загупали, і Ґлокта смикнув головою, а його ліве око несподівано засіпалось.
«Хто це, в біса, може стукати в такий пізній час? Фрост? Северард? Чи хтось інший? Мабуть, очільник Ґойл вирішив навідати мене зі своїми цирковими виродками? Чи, може, архілекторові вже набрид його іграшковий каліка? Зрештою, бенкет пройшов геть не за планом, а Його Преосвященство зовсім не із тих, хто пробачає. Біля доків знайшли тіло…»
Стукіт повторився. Гучний, упевнений стукіт.
«Наче вимагають відкрити двері, поки їх не виламали».
— Іду! — вигукнув він дещо ламким голосом, вилазячи з-за столу на тремтячих ногах. — Вже йду!
Він схопив свою палицю і пошкандибав до дверей, де глибоко вдихнув і відчинив неслухняними пальцями засув.
Це був не Фрост, і не Северард. Навіть не Ґойл, і не один із його дивакуватих практиків. Це був дехто значно неочікуваніший. Ґлокта звів брову, а тоді сперся на одвірок.
— Майоре Вест, яка несподіванка!
Іноді, коли зустрічаються давні друзі, все миттєво стає так, як було багато років тому. Дружба відновлюється, непорушена, так наче й не було ніякої перерви.
«іноді, але не в цьому випадку».
— Інквізиторе Ґлокто, — пробурмотів Вест, нерішуче, зніяковіло, соромливо. — Даруйте, що турбую вас так пізно.
— Нічого, — сказав Ґлокта з крижаною формальністю.
Майор ледь не здригнувся.
— Можна мені увійти?
— Звісно.
Ґлокта зачинив за Вестом двері, а тоді покульгав за ним до їдальні. Майор втиснувся в одне з крісел, а Ґлокта зайняв інше. Якийсь час вони сиділи один навпроти одного, не мовлячи ні слова.
«Що йому до дідька треба в цю годину, чи в будь-яку іншу?»
Ґлокта вивчав обличчя старого друга у світлі каміна і єдиної мерехтливої свічки. Тепер, добре його роздивившись, він усвідомив, наскільки Вест змінився.
«Він виглядає старим».
Волосся порідшало на скронях, а навколо вух — посивіло. Обличчя поблідо, схудло, а щоки запали.
«Він виглядає стривоженим. Вимотаним. На межі зриву».
Вест озирнув вбогу кімнату, кволий вогонь, ветхі меблі, глипнув на Ґлокту і вмить втупився в підлогу. Він нервував, наче йому щось муляло у душі.
«Схоже, йому не по собі. Як і повинно бути».
Він був не готовий порушити тишу, тож Ґлокта зробив це за нього.
— Скільки років ми не бачилися, га? Ну, крім тої ночі в місті, але навряд чи це треба брати до уваги, згоден?
Згадка про невдалу зустріч на мить повисла між ними, як зіпсоване повітря, а тоді Вест прокашлявся.
— Дев’ять років.
— Дев’ять років. Нічого собі. Я пам’ятаю, як ми, давні друзі, стояли разом на гребені гори і дивилися вниз у бік річки. У бік моста і всі тих гурків, що знаходились за ним. Здається, що минула ціла вічність, правда? Дев’ять років. Я пам’ятаю, як ти благав мене не спускатися туди, але я й не думав тебе слухати. Яким я був дурнем, га? Гадав, що я — наша єдина надія. Гадав, що я невразливий.
— Ти врятував усіх нас того дня, врятував ціле військо.
— Справді? Як чудово! Гадаю, якби я загинув на тому мості, все навкруги було би заставлене моїми статуями. Шкода, що я все-таки не вмер. Усім від цього було би тільки краще.
Вест поморщився і засовався на стільці. Йому ставало дедалі незатишніше.
— Я шукав тебе після того… — промимрив він.
«Ти мене шукав? Як це, йоб твою мать, шляхетно! Справжній друг. Дуже це допомогло, коли мене тягнули в агонії з порубаною на фарш ногою. І це був лише початок».
— Ти ж не за минуле прийшов балакати, Весте.
— Ні… ні, я прийшов поговорити про мою сестру.
Ґлокта розгубився. Він однозначно не очікував на таку відповідь.
— Арді?
— Так, про неї. Я скоро відбуваю в Енґлію і… Я сподівався, що ти, можливо, міг би наглянути за нею, поки мене не буде.
Вест нервово глянув на нього.
— Ти завжди користувався популярністю в жінок… Занде.
Ґлокта скривився, почувши своє ім’я. Всі тепер називали його на прізвище.
«Всі, крім моєї матері».
— Завжди знав, що треба казати. Пам’ятаєш тих трьох сестер? Як же їх звали? Вони очей з тебе не зводили.
Вест усміхнувся, проте Ґлокта його не підтримав.
Він пам’ятав, але ці спогади були далекими, безбарвними, тьмяними.
«Це спогади іншої людини. Покійника. Моє життя почалося в Гуркулі, у в’язницях імператора. Спогади від того часу значно яскравіші. Пам’ятаю, як після повернення з війни лежав на ліжку в темряві, неначе труп, і чекав друзів, які так ніколи і не явились».
Він поглянув на Веста, знаючи, що його погляд надзвичайно холодний.
«Невже ти думаєш, що підкупиш мене своїм чесним лицем і розмовами про старі часи? Як давно загублений вірний пес, який все-таки повернувся додому? Мене не обдурити. Ти смердиш, Весте. Смердиш зрадою. Це я добре пам’ятаю».
Ґлокта поволі відкинувся на спинку крісла.
— Занд дан Ґлокта, — промовив він, так наче згадував ім’я, яке колись було йому відоме. — Що сталося з ним, Весте, га? Ну, знаєш, з тим твоїм другом, тим хвацьким молодиком, вродливим, гордим, безстрашним? Який мав особливий підхід до жінок? Якого всі любили й поважали, пророкуючи великі звершення? Куди він подівся?
