Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

Коли Пан Бультитюд прийшов до тями, то побачив, що перебуває в якомусь темному закутку, сповненому незнайомими запахами. Це не викликало у нього ні особливого здивування, ні занепокоєння. До таємниць він давно вже звик. Пробратися, поки нікого немає, до чиєїсь спальні в Сент-Ен — а це часом йому вдавалося, — то була пригода така ж захоплива, як і та, що спіткала його тепер. Зрештою, пахло тут зовсім не погано. Десь поблизу точно була їжа, а ще тут була ведмедиця — і це справило на нього неабияке враження. Крім того, було тут і багато всіляких інших звірів, але це не надто його стурбувало. Тож Пан Бультитюд вирішив податися на пошуки їжі й ведмедиці, і тільки тоді з’ясував, що вийти з того закутка не зможе: з трьох боків він наштовхувався на стіну, з четвертого — на ґрати. Це, а ще — неусвідомлена туга за людським товариством, до якого ведмідь давно вже привчився, поступово призвело до того, що його оповив глибокий сум. То була печаль, знайома тільки тваринам, — безмежна хмара невтішної туги, яку не розвіював жоднісінький промінчик розуму. Врешті-решт він аж зайшовся плачем — ясна річ, на свій ведмежий манір.

Втім, зовсім неподалік майже така ж глибока печаль охопила ще одного в’язня, хоч то й був чоловік. Пан Меґз сидів у маленькій вибіленій камері і пив свою гірку тугу повними чашами — тужив так, як тільки може тужити проста людина. Освічений чоловік за схожих обставин теж, звісно, не тішився б, але його сум час від часу бодай на мить осяювали б спалахи думки; він неодмінно замислився б, наприклад, над тим, як оця нова, на позір така гуманна ідея виправного лікування, що мало замінити покарання, насправді позбавила злочинця всіх прав, а разом зі словом «покарання» зник і термін тривалості. Та панові Меґзу весь час крутилася в голові тільки одна думка: що то був день, якого він так чекав, сидячи у в’язниці, що в цей час він мав би вже пити чай удома з Айві (вона вже точно приготувала б для нього щось смачненьке), а натомість он як усе обернулося… Сидів він зовсім тихо, і десь раз на дві хвилини його щокою сповзала велика сльоза. Цілком можливо, що пан Меґз побивався б не так сильно, якби йому залишили бодай пачку цигарок.

Волю обидвом — і панові Меґзу, і ведмедю, — приніс Мерлін, який залишив бенкетну залу, коли переконався, що прокляття Вавилонської вежі почало діяти на повну силу. Ніхто не бачив, як він вийшов. Тільки Візер почув його голос, який гучно й нестерпно радісно здійнявся над тлумом люду, що плів усілякі нісенітниці: «Qui Verbum, Dei contempserunt, eis auferetur etiam Verbum hominis!»[15] Потому заступник директора не бачив більше ні чародія, ні бродяги. Мерлін вирушив до ув’язнених внизу людей і тварин, щоб випустити їх на волю. Скалічених звірів, яким було вже не одужати, він порішив одним миттєвим порухом завдяки силі, дарованій йому богами; смерть була для них такою солодкою і безболісною, наче її принесла своїм списом сама Артеміда. Панові Меґзу він ткнув до рук таку записку:

Любий Томе, надіюся в тебе все добре. Я зараз в Сент-Ен, тутешній господар добрий чоловік, він каже, щоб ти негайно приходив сюди в маєток. Боронь Боже не ходи через місто, вийди на дорогу думаю тебе хтось підвезе. Тут все добре, про все решта потім. Цілую.

Інших в’язнів Мерлін відпустив на всі чотири сторони. Варто було друїдові на мить відвернутися, як бродяга, помітивши, що дім, здається, спорожнів, накивав п’ятами і собі. Спочатку він подався на кухню, а звідти, набивши всі кишені продуктами, — у широкий світ. Як склалася далі його доля, мені так і не пощастило дізнатися.

Звірів (окрім одного віслюка, який зник приблизно в той же час, що й бродяга) Мерлін послав до бенкетної зали, ледь не до сказу довівши їх своїм голосом і доторком. Втім, ведмедя друїд залишив при собі: той відразу впізнав у ньому чоловіка, біля якого сидів якось у блакитній кімнаті. Пахнув він не так солодко, як тоді, та переплутати його з кимось іншим усе одно було неможливо. Навіть без брильянтину було в Мерліні щось таке, що Пана Бультитюда цілковито задовольняло, тож ведмідь «привітав його так щиро, як тільки може звір привітати людину». Чародій поклав руку йому на голову і прошепотів на вухо кілька слів, сповнивши захватом його темний розум, де наче прокинувся раптом приємний спомин про щось заборонене і давно забуте. Тож Пан Бультитюд слухняно подибав за чародієм довгими, порожніми коридорами Белбері. З пащі у нього капала слина і виривалося приглушене гарчання, а думав він про теплий, солоний смак, про принадний хрускіт костей, про все, що можна гризти, лизати і рвати зубами.

Марк відчув, як хтось трусить його за плече, а тоді йому в обличчя плеснули холодною водою. Він через силу сів і роззирнувся навколо. Зала була порожня, тільки повсюди на підлозі валялися понівечені трупи. Байдуже електричне світло заливало відразливу мішанину їжі і крові, потрощеного вщент коштовного посуду та розтерзаних унівець людських тіл; таке химерне сусідство робило цю картину ще бридкішою. Над Марком схилився баскський священик. «Surge, miselle»,[16] — сказав він, допомагаючи Маркові підвестися. Той насилу зіп’явся на ноги; голова мало не розколювалася від болю, проте, якщо не рахувати ще кількох порізів і синців, з ним усе було гаразд. Чоловік у сутані простягнув йому велику срібну чашу з вином, але його аж пересмикнуло від огиди. Він спантеличено зиркнув на незнайомця, а той