Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

– Давай.

Тітка винесла нам бутерброди з холодною індичкою та огірками. Я спробувала відскочити від Гери, але це було схоже на боркання метелика у павутині. Хватка в нього залізна. Тітка удала, що нічого не помітила.

– Тримайте, дорогою перекусіть. Мабуть, на сніданок не встигнете?

– Дякую, – червоніючи до коренів волосся, сказала я.

Тітка Палажка усміхнулася, але промовчала.

Назад ми їхали вдвічі швидше. Нікому не хотілося спізнюватися на пари. Я годувала Германа бутербродами, щоб він не відволікався від дороги. Хоч у тітки й сумирна конячка, але хтозна, раптом якийсь маг ще раз пошле імпульс, і вона понесе? І до того ж у Гери в руках віжки, не буде ж він їх однією рукою тримати! Усю дорогу ми базікали про всяку нісенітницю. Уже під’їжджаючи до академії, він спитав:

– Можна дізнатися, про що ви розмовляли з Альгом?

– Увечері розповім.

– Увечері буде пізно. У нас до чотирьох заняття. А до сьомої я відпрацьовуватиму самоволку. Потім ще треба підготуватися до завтрашніх занять, у нас психологія рас, а там викладач такий, що... Хоча, – він задумався, – можна це зробити й пізніше. Зайду до вас о восьмій, тоді й поговоримо.

– Домовилися.

Він висадив мене біля гуртожитка і міцно поцілував у всіх на очах. Герман анітрохи не бентежився, а я знову почервоніла.

Щойно він поїхав, як переді мною виникла всюдисуща Ютара.

– Тобі одного мало, Морошкіна? Тепер ще й Дакса спокусила? Чим ти їх напоїла, сурмиком? Чи чародійкою розжилася?

– До всього тобі є справа! Та не потрібно всіх по собі міряти.

Ю пирхнула, на обличчі проявилася і зникла бойова іпостась.

– Я не пробачу тобі Альгіна, селючка. І твоя тролиха за витівку поплатиться. Живіть і бійтеся! – вона звузила очі й по її обличчю, немов хвиля пробігла, знову відкриваючи завісу її другої сутності.

Бррр! Яка ж у неї мерзенна личина!

– Дуже боїмося. Уже тремтимо! – пхикнула я і пішла до гуртожитка.

– До речі, з чого це ви з Даксом вирішили коси зістригти?

Я, не озираючись, знизала плечима.

– Ти розумна, сама придумай. Або здогадайся.

У кімнаті Кхибра не знаходила собі місця.

– Ти зі мною до ректора підеш?

– Ох! Звичайно! Вибач, зовсім з голови вилетіло.

– У мене теж. Він сам нагадав. Прислав птаха.

Я кинулася до шафи. Добре мати в друзях домовика – форма випрана й випрасувана. Треба його пригостити смачненьким. Поки переодягалася, згадала, що сьогодні побачення з Герою не вийде – треба встигнути хоч трохи поспати: вночі йдемо копати собачу кропиву, хай їй грець! Нічні кладовища ненавиджу ще більше за другу іпостась Ютари!

Дорогою до академії згадала, що ми обіцяли пану Кюнту зазирнути на вихідних! Нічого, сьогодні зайдемо. На моє плече сів магоптах і голосом пана Куца сказав:

– Панно Морошкіна, чекаю вас із паною Юрз сьогодні о п’ятнадцятій нуль-нуль у себе в кабінеті. Будемо оформляти патент. Рецепт підтверджено! Не забудьте взяти паспорти.

Ми з тролицею завищали та застрибали від радості.

– Кхибро, це найкраща новина за останні дні! – раділа я.

– Це потрібно відзначити! – запропонувала подруга.

– Давай завтра в «Місячній росі». Запрошуй Ойхільда.

– А ти – Германа. Відзначимо!

– Обов’язково!

Ми щасливі помчали до ректора. Щоправда, у кабінеті сидів професор Кнопочка. Посмішка з мого обличчя зникла. Ми привіталися.

– А ось і винуватиця сьогоднішнього інциденту, – усміхнувся пан Юрва Кнопочка, вказуючи на мене.

Так я й думала – накапав.

– Адептка Морошкіна, минув тільки тиждень занять! Тиждень! Чого мені далі чекати від вас?

– Нічого, – потупила погляд я.

– Тобто нічого хорошого? Чи може згадаєте що обіцяли батьку наприкінці весни? Може розпочнете вчитися?

– Авжеж, я буду вчитися, – гаряче пообіцяла я.

Кнопочка кривив губи в усмішці. Й не зрозумієш: знущається чи ні.

– Що ж до вас, адептка Юрз... – голос пана Річарда став співчутливим. – Мені, справді, дуже шкода, Кхибро, що король відхилив моє прохання.

– Скільки коштує рік навчання в академії? – мляво запитала тролиця.

– Дві тисячі золотих на рік. Я розумію, це дуже велика сума для вас...

– Я згодна, – дивлячись йому в очі, твердо сказала Кхибра. – Готуйте контракт.

Пан Юрва Кнопочка з цікавістю подивився на тролицю, потім перевів погляд на мене і його ліва брова здивовано поповзла вгору.

– Ви пограбували банк, адептки?

– Ні, я продала свою косу, – вирішила злукавити я.