Бар "На перехресті" - Тетяна Гуркало

***

— А де метаморф? — спитала насамперед Мірет.

Опритомніла вона, що дивно, не посеред поля, а на дивані, накрита пледом. Диван стояв у світлій кімнаті з дивними прикрасами — запорошене опудало сови на шафі, сплетене з вовняних ниток павутиння, що висить у кутку і таке інше. Ще в кімнаті був стіл, завалений різним мотлохом, на кшталт кришталевої кулі, книги в червоній шкіряній обкладинці та якихось незрозумілих черепів, явно штучного походження.

— От її приклало, — співчутливо сказала немолода жінка, котра розтирала на колінах щось у глиняному горщику, і похитала головою.

— Я ж кажу, з розгону, головою, в трубу. Я не ризикнув би, — сказав хтось з іншого боку диванчика. Приємним чоловічим голосом. Знайомим таким, трохи хриплим.

Свідомість подумала і вирішила, що надто рано повернула свою господиню з блаженного небуття та незнання, і спробувала все виправити, попливши в невідомі далі.

— Ох ти ж! — вигукнула жінка, схопилася на ноги і сунула під ніс дівчині смердючу гілочку.

Свідомість відразу ж передумала відпливати в невідомі ділі, зате почало нудити.

— Струс і гуля, — сказав той самий чоловічий голос.

Міррет глибоко вдихнула, набралася хоробрості, і повільно, з усією можливою обережністю, повернула голову. Виявилося, там, за низенькою і, напевно, незручною спинкою диванчика, сидів хлопець і похмуро перебирав якісь сушені лопухи. Симпатичний. Навіть тонкий ніс із завеликою горбинкою його не псував, дуже вдало поєднуючись з усім іншим. Розпатлане волосся чи вигоріло, чи освітлене, бо воно було русявим, Миррет це просто знала, мабуть щось божественне прокинулося. Зате світлі, сіро-зелені очі найнатуральнішого відтінку, хоч і рідкісного.

— Привіт, — сказав хлопець і помахав лопухом.

Смертю від нього, як і раніше, несло, але не так, як від невідомого чудовиська, а як від найзвичайнішого некроманта, які натовпами бігали по школі, а в місті підробляли тим, що змушували виходити з простінків щурів, котрі здохли там на зло отруйникам.

— Привіт, — несміливо відповіла Міррет і побачила гітару, що стояла під стіною, з грифом характерної форми. Саме його дівчина прийняла за ріг равлика. — Який сором, — прошепотіла Міррет.

А некромант усміхнувся, спокійно і дуже приємно, став ще симпатичнішим.

— Я Луї, — представився він і знову помахав лопухом.

— Міррет, — озвалась дівчина, борючись із бажанням накритися пледом з головою і прикинутися мертвою.

Це ж треба так зганьбитися. Якщо якісь боги за нею стежать, насміхатимуться найближчі півстоліття. А потім напевно хтось теж відзначиться, і старий жарт забудуть заради нового.

Загалом доведеться потерпіти.

Або не повертатися додому, доки все не вщухне.

Друге Мірет подобалося набагато більше першого, їй і без глузувань було погано.

***

Світлому Аркалелю, батькові незабутньої Аллочки, теж було погано. Прокинувся він чомусь не в своєму ліжку, в якому начебто засинав, випивши на ніч пару келихів вина, а посеред болота, на величезному листі латаття, під яким у відповідь на найменший рух щось багатообіцяюче хлюпало.

— Та-а-а-ак, — сказала улюблена дочка, що сиділа на сусідньому листі. — Прокинувся.

Тон дорогої і ніби доброї дівчини був дуже далекий від доброзичливого, і ельф запідозрив найгірше. Навіть шию обмацав на предмет мотузки і пошукав біля себе камінь.

— Так, — повторила Аладріель, покрутила на пальці улюблений кольт, із задоволенням спостерігаючи за тим, як безпутний тато втягує голову в плечі, а потім усміхнулася і сказала: — Вітаю.

— З чим? — ще більше занепокоївся ельф.

— Як це, з чим? — обурено спитала жаба, що сиділа в квітці латаття.

Жабу ельф не помітив, тому шарахнувся і мало не впав у воду, неприємного вигляду та запаху.

— Нервовий якийсь наречений, — сварливо сказала жаба. — Із лука стріляв? Стріляв. Я трималася за стрілу? Потрималася. Все, тепер одружуйся.

Ельф приголомшено гикнув і зізнався:

— Не хочу.

— А хто ж тебе, нещасного, питатиме? Все за казковими канонами, — сказала жаба і розпливлася в посмішці.

Ельфу захотілося все-таки знайти камінь, мотузку та тихо втопитися. Тому що, як звідси можна втекти, він не уявляв.

— У мене є свідок. Ось вона, — додала жаба і вказала на Алочку.

Аладріель мстиво усміхнулася.

А ельф ще раз гикнув і спробував утопитися без каменю. Невдало. Його одразу ж виштовхав із води доччин чоловік, а якісь дівиці з риб'ячими хвостами ще й лоскотали, гидко хихикаючи.

— Ти маєш лише один вихід, — сказала ельфійка, вдосталь намилувавшись мокрим батьком. — Ти маєш умовити правителя Світлих Дубрав нас розвести. І тоді я забуду, що ти стріляв, а вона трималася.

— Тому що через ваше мерзенне нерозривне закляття жодного життя немає, — несподівано для ельфа заговорив водяний. — Ні я не можу відплисти на глибину, ні Аллочка піти далі на сушу. Погралися та досі. Богам дана обіцянка була виконана, не розлучатися ця дурна ікринка, на щастя, не обіцяла.

Ельф тяжко зітхнув і спробував довести, що світлий Айтанель його не послухається, у нього через дочірні відмови вся політика порушилася, ледве потім налаштував. Але дочка, замість того, щоб почути і почати шукати інший вихід (акваланг там купити або великий акваріум на коліщатках), мстиво встала на ноги, підняла руки над головою і страшенно завила:

— Закликаю світлих богів у свідки і обіцяю, що коли мій батько…

— Не треба, — пискнув тато, який чудово пам'ятав, чим закінчився попередній заклик дочки богів у свідки. Вони його точно не пожаліють і одружать на жабі. — Я постараюся.

— От і добре, — сказала Аллочка, засунувши кольт у кишеню непромокаючих рибальських штанів.

— Івани все одно кращі, — додала жаба і знову розпливлася в посмішці.

***

У Василини були свої турботи, вона писала інструкцію для Дженні, яка погодилася провести дурного Фініста до озер з живою та мертвою водою. Вода була потрібна Бабі Язі, щоб повернути бовдуру все, що відстрілила закохана ельфа. А радитися з нею з цього приводу Василина стала одразу, як жага помсти змінилася на жагу діяльності.