💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Фентезі » Бар "На перехресті" - Тетяна Гуркало

Бар "На перехресті" - Тетяна Гуркало

Читаємо онлайн Бар "На перехресті" - Тетяна Гуркало
розділ 5

Про те, що слід завжди дивитися під ноги і про відплату

 

У страху великі очі.

(Народна мудрість)

 

Міррет у глибокій задумі йшла дорогою. Спочатку вона навіщось намагалася рахувати крайні соняшники. І в неї навіть виходило, коли місяць світив. А коли він ховалася за хмарами, соняшники відразу ж перетворювалися на страшну чорну стіну, яка ще й загадково шаруділа.

Потім соняшники Міррет набридли і вона почала вигадувати плани страшної помсти. Насамперед діду-зраднику. І так захопилася цією справою, що не одразу звернула увагу на дивні звуки.

— Квинь, квинь, квинь, — далеко лунало над нічними полями.

Мірет йшла і навіть крок, сама того не усвідомлюючи, підлаштувала ці звуки.

— Квинь, квинь, квинь, — звучало все голосніше і пронизливіше.

Міррет зупинилася і прислухалася. Найбільше цей звук був схожий на незмащену колодязну браму, але колодязів навколо щось не спостерігалося. Знизавши плечима і вирішивши, що звук напевно долинає з найближчого людського поселення, дівчина пішла далі.

— Квинь, квинь, квинь, — надривно пролунало ліворуч, за соняшниками.

І Міррет знову зупинилася. Досі їй не доводилося зустрічати бродячі колодязі.

— Квинь, — прозвучало ще раз, з явною погрозою.

І місяць урочисто сховався за черговою хмарою.

— Кви-и-инь, — з надривом пролунало зовсім близько.

І з-за соняшників вийшло якесь чудовисько, найбільше схоже на равлика, що повз будиночком уперед. Щоправда, будиночок був присадкуватий і якийсь прямокутно-горбатий. А сам равлик вигнувся дивною дугою, і те, що Міррет прийняла за хвіст, що упирається в землю, було набагато товще, ніж решта тіла. А ще у равлика прямо зі спини стирчав самотній ріг дивної форми.

Міррет, дивлячись на цю чуду-юду, навіть оніміла. А вже про те, щоб продовжити шлях, і не йшлося.

Равлик теж зупинився, трохи поскрипів, а потім відкинув будиночок, розпрямившись і відразу став підозріло схожим на людину. Людська постать затрясла руками, мабуть закріплюючи нову форму, і зробила крок до дівчини.

— Метаморф? — з жахом спитала Міррет, пам'ятаючи, що з цими істотами навіть богам краще не зустрічатися. Проковтнуть, а потім підуть далі в новому обличчі, ще й божественною силою користуватимуться, доки проковтнутий не перетравиться.

— А? — хрипко озвалася страшна істота і кашлянула.

— Мамочки, — прошепотіла дівчина, відступаючи на крок.

Метаморф відкашлявся, навіщось постукав пальцем по голові, а потім витріщився на Мірет величезними, гнилушно-зеленими очима, що несподівано з'явилися на тому, що було в нього замість обличчя.

Міррет відступила ще на крок.

Метаморф поморгав, схилив голову на бік, поправив равликовий ріг, що стирчав над плечем.

А Мірет нарешті відчула, що від нього віє самою смертю, і зрозуміла, що точно не виживе. Зуби заклацали, а рукам одразу стало холодно, хоча ніч була спекотна.

— Кхм, — сказав метаморф, а потім спитав приємним чоловічим хрипуватим голосом: — Дівчино, ви вийдете за мене заміж?

— А-а-а-а! — охоче відповіла Міррет, нарешті відмерла і рвонула через поле, не засаджене соняшниками, до темної смуги дерев. Вона точно пам'ятала, що метаморфи лазити по деревах не вміють. Їх іноді так навіть знаходять.

На жаль, поле виявилося зовсім не порожнім, зарослим невисокими бур'янами. Міррет не встигла пробігти навіть десяти метрів, як спіткнулася об щось велике і кругле, котре смачно хрупнуло у відповідь на стусан, і полетіла носом уперед, у невідомість.

Невідомість зустріла її металевим стовпчиком, на який щось було підвішено, та блаженною темрявою. Повною та абсолютною. Без жодних метаморфів та дідів-зрадників.

А останньою виразною думкою, що промайнула в голові, було:

— Тепер мама точно на всіх імпотенцію наведе.

***

— Що за ідіоти вигадали таку систему поливу? — бурчав Луї, намагаючись влаштувати поверх колонок дівчину, що лежала в непритомності.

Тачка, на якій він, власне, ці колонки і віз, протестуюче поскрипувала, але Луї було начхати. Ця тачка відразу була з дивностями, і центр рівноваги в неї був не там, і ручки слизькі. Потім ще колесо почало скрипіти так, що, напевно, розбудило людей у всіх навколишніх селах. Але покинути її Луї не міг. У руках він би дві колонки відразу далеко не відніс, а залишати одну посеред дороги не ризикнув. Мало хто і з якими клептоманськими нахилами вирішить цією дорогою покататися.

Мабуть, треба було наплювати на маскування і їхати на скутері, хто б цей скутер, а особливо намальовані на ньому черепи, роздивився у такій темряві?

Луї зітхнув і поправив руку незнайомки, що звисала, а потім поклав її на груди. Дівчина відразу стала схожа на покійницю.

І чого вона така нервова? Тинятися на самоті вночі полями не боїться, а зустрівши когось, починає втікати, не розбираючи дороги. Добре, що шию не зламала. Шкода було б, дуже гарна дівчина. Блондинка, здається, навіть натуральна.

— Якраз на мій смак, — пробурмотів Луї, примостивши поверх першої руки другу, а потім вклавши між пальцями коротку гілочку, що нагадувала формою свічку.

Композиція Луї сподобалася. Мабуть, навчання на некроманта щось остаточно викривляє у мізках. А ось гуля на лобі незнайомки зовсім не подобалася. Мало що там. Добре, якщо просто гуля і струс, трубу дівчина боднула так, що вона зігнулася. А якщо щось серйозніше?

— Треба їхати до тітки, — вирішив Луї і, розвернувши тачку, повіз своє добро і непритомну незнайомку до місцевого екстрасенса, за сумісництвом старшого некроманта округу та просто знахарки Пелагеї Вранич, за паспортом — Світлани Шепп.

Тіткою вона була для Луї двоюрідною, але все одно найулюбленішою. Вона єдина не намагалася повернути його на правильний шлях. А ще пекла дуже смачне сирне печиво з яблуками та корицею. Якби не було цього печива, дитинство б у маленького некроманта вийшло зовсім похмурим, та й кістки були б неміцними. Тому що молочні продукти він тільки в цьому печиві і їв, а вітамінам мама не довіряла, називаючи їх поганою хімічною заміною шкідливою для здоров'я.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
Відгуки про книгу Бар "На перехресті" - Тетяна Гуркало (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: