Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

">[2] а скорочено — N.O., називали поза очі Чарлза Плейса, ректора Бректонського коледжу. Років п’ятнадцять тому його обрання на цю посаду стало однією з найперших перемог «прогресистів». Наполягаючи, що коледж, мовляв, потребує «свіжої крові», що час уже струсонути ним і хоч трохи розвіяти безпросвітну академічну нудьгу, їм удалося провести свою кандидатуру — підстаркуватого чиновника, який до академічного середовища не мав жодної дотичності ще відтоді, як у минулому столітті закінчив якийсь коледж у Кембриджі. Працею усього його життя став товстелезний звіт про стан каналізації у Сполученому Королівстві; саме тому «прогресисти», мабуть, і надали йому підтримку. На їхню думку, то був дзвінкий ляпас різним там дилетантам і твердолобим консерваторам, які, однак, не забарилися охрестити нового ректора вже згаданим вище прізвиськом. Втім, поступово його стали називати так навіть прихильники: їхніх сподівань він не виправдав, бо цікавився тільки філателією та своїм хворим шлунком. На засіданнях ради ректор брав слово так рідко, що дехто з молодших співробітників ніколи й не чув його голосу.

— Так, бодай йому! — відповів Кері. — Просить зайти до нього відразу після обіду, щоб обговорити одне дуже важливе питання.

— Значить, — припустив Базбі, — на нього насів Джуел із усією своєю компанією. Хочуть, напевне, все переграти.

— Навряд, — засумнівався Кері. — Хіба можна скасувати рішення ради? Тут щось інше. Так чи йнак, а вечір він мені зіпсував.

— У тому-то й річ, що вам, — посміхнувся Фіверстоун. — А нам не забудьте залишити те ваше бренді.

— Джуел… о Боже! — зітхнув Базбі, погладжуючи лівою рукою свою розкішну бороду.

— А мені старого Джуела трохи шкода, — озвався Марк.

Почуття, які спонукали його так сказати, були вельми суперечливі. Заради справедливості варто зазначити, що несподівана й абсолютно непотрібна вихватка Фіверстоуна неприємно вразила Марка; крім того, йому цілий день не давала спокою і думка про те, що саме завдяки лордові він став членом Бректонського коледжу. Що ж він за чоловік, той Фіверстоун? Втім, хоч Марк і вважав, що час уже продемонструвати свою самостійність — справді, не варто «прогресистам» гадати, що він отак відразу без жодних застережень, прийме запропоновані ними правила гри, — у нього водночас складалося враження, що така дещо незалежна позиція допоможе посісти вище місце у їхньому середовищі. Звісно, якби хтось шепнув йому: «Якщо ти покажеш зуби, Фіверстоун цінуватиме тебе ще більше», він би, напевне, образився — що за лакейство?! — але ніхто цього не зробив.

— Шкода Джуела? — перепитав Кері, повернувшись до Марка. — Цікаво, якої б ви заспівали, якби знали його раніше.

— А я з вами згоден, — несподівано підтримав Марка Фіверстоун. — Але я, знаєте, дотримуюся поглядів Клаузевіца. Врешті-решт, навальна, переможна війна — це найгуманніший спосіб добитися свого. Я вмить заткнув йому рота, і тепер, отямившись, він тільки потішиться власною проникливістю: мовляв, ось така вона, сучасна молодь — хіба ж я не казав? А що було робити? Дозволити йому довести себе до інфаркту та ще й розчарувати ввічливою поведінкою?

— Ясна річ, можна й так на це дивитися, — сказав Марк.

— До дідька, — вів далі Фіверстоун, — таж нікому не до вподоби, коли опоненти раптом починають поводитися не так, як звично. Що сказав би наш любий Кері, якби тутешні твердолобі ні сіло ні впало почали з ним у всьому погоджуватися? Певно, геть розгубився би. Роль Отелло враз стала б нікому не потрібна…

— Обід подано, — звістив проректорів «стрілець» (саме так, хтозна й чому, здавна було заведено називати слуг у Бректонському коледжі).

— Отакої, Діку, — сказав Кері, коли вони сіли до столу. — Та я чекаю не дочекаюсь, коли всі ці чвари нарешті закінчаться і можна буде спокійно попрацювати. Гадаєш, постійно долати перепони — таке вже приємне заняття?

Видно було, що лордові глузливі слова трохи зачепили господаря за живе. Фіверстоун розреготався. Сміх той був надзвичайно мужній та заразливий, і Марк відчув, що новий знайомець починає йому подобатися.

— Попрацювати?.. — запитально протягнув Фіверстоун. Маркові здалося, наче лорд при цьому не те що підморгнув, ні, — просто зиркнув у його бік.

— Ну, в декого з нас тут є і своя робота, — відповів Кері трохи тихіше, аби повернути розмову у серйозне русло. Так дехто стишує голос, заводячи мову про релігійні питання чи проблеми зі здоров’ям.

— Не знав, що за вами щось таке водиться, — здивувався Фіверстоун.

— Отут собака і заритий, — сказав Кері. — У такому місці, як наш коледж, можна або спокійно дивитися, як усе валиться і занепадає, або, пожертвувавши науковою кар’єрою, з головою влізти у поточні справи… Нічого, одного прекрасного дня я таки наведу тут лад, а тоді засяду за свою книгу. В мене ж уже все готово, тільки сідай і пиши. Одні довгі, спокійні канікули — ось що мені потрібно.

Марк ніколи раніше не бачив Кері ображеним, і йому ставало дедалі веселіше.

— Зрозуміло, — зітхнув Фіверстоун. — Щоб коледж залишався справжнім осередком науки, його кращим головам доводиться цю науку закинути…

— Власне! — вигукнув Кері. — Саме так воно і… — тут він затнувся, бо Фіверстоун знову розсміявся.

Скарбник, який доти переймався головно їжею, дбайливо струсив з бороди крихти і мовив:

— Так, у теорії це смішно, але, як на мене, Кері таки має рацію. Припустімо, він покине посаду проректора і засяде у своєму кабінеті писати книгу. Цілком можливо, ми отримаємо блискуче дослідження на тему економіки…

— Економіки? — звів брови Фіверстоун.

— Взагалі-то, Джеймсе, я історик, історик військової справи, — зауважив Кері. Його частенько дратувало, що багато хто з колег просто не пам’ятав, яку саме галузь науки він представляє.

— Ну звісно ж, — не знітився Базбі. — Отже, ми, ймовірно, отримаємо блискуче дослідження на тему військової історії. Але років за двадцять це дослідження так чи інакше застаріє, і хтось, либонь, напише краще. Натомість праця, якій наш проректор віддає цілого себе тепер, приноситиме користь коледжу ще довгі століття. Ви подумайте тільки: