Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін

Мелкорове зло та задушлива ненависть розповзлися звідтіля і споганили Весну Арди. Зелень посохла та зігнила, ріки захлинулися бур’янами та слизом, постали болота — мерзенні й отруйні місця, де плодилися мухи; ліси потемніли, стали небезпечними, бо там оселився страх; звірі перетворилися на рогатих і зубатих потвор, забарвивши землю кров’ю. Тоді зрозуміли валари, що Мелкор знову взявся за своє, і почали шукати його сховок. Але Мелкор, вірячи в нездоланність Утумно та міць своїх слуг, зненацька виступив на війну і завдав першого удару — ще до того, як валари зуміли приготуватись; і знищив світло Іллуіна й Ормала, і скинув їхні опори, і розбив свічада. Від падіння могутніх опор земля розкололась, і ту місцину затопили моря; а коли розбилися свічада, нищівне полум’я шугнуло на Землю. Тоді порушилися форма Арди та симетрія суші й води на ній, і первинні задуми валарів ніколи вже не відновилися.

Під прикриттям безладу і темряви Мелкор утік, охоплений страхом; адже він чув, як понад ревом морів лине голос Манве, мовби буремний вітер, і як дрижить земля від кроків Тулкаса. Та раніше, ніж Тулкас зумів наздогнати його, Мелкор досяг Утумно і заховався там. І валари в той час не здолали його, бо поклали основні сили на приборкання земних бентег і порятунок того зі своєї праці, що б удалося порятувати; а пізніше боялися знову розбурхувати Землю, допоки не знатимуть напевне, де оселяться Діти Ілуватара, котрі прийдуть у невідомий їм час.

Так закінчилася Весна Арди. Домівку валарів на Алмарені було дощенту зруйновано і стерто з лиця Землі. Тож валари покинули Середзем’я, подавшись до Землі Аман — найзахіднішої землі на кордонах світу; бо західні береги Аману виходили до Зовнішнього Моря, що його ельфи звали Еккая і яке обступало Королівство Арди. Як далеко простягається те море не знає ніхто, крім валарів; за ним стоять Стіни Ночі. А от східні береги Аману омивав Белеґаер — Велике Море Заходу; і позаяк Мелкор повернувся в Середзем’я, а валари наразі не змогли його перемогти, то вони укріпили своє житло, звівши на берегах моря Пелори — Гори Аману, найвищі на Землі. Понад усіма Пелорами здіймалася та вершина, на якій Манве поставив свій престол. Ельфи називають ту священну гору Танікветіл, а ще — Ойолоссе — Вічна Білість, а ще — Елерріна — Увінчана Зорями, і ще багатьма найменнями; синдари ж своєю пізнішою мовою нарекли її Амон-Уілос. З чертогів на Танікветілі Манве та Варда могли озирати всю Землю, навіть найдальший Схід.

У тій землі, за стінами Пелорів, валари заснували володіння, назване Валінором; там були їхні домівки, їхні сади та вежі.

У тім заповітнім краю валари зібрали багато світла й усе найпрекрасніше, що вдалось урятувати від знищення, і чимало стократ прекрасніших речей, сотворених заново, і Валінор став гарнішим навіть за Середзем’я в час Весни Арди; і сподобився благословення, бо жили там Безсмертні, ніщо не в’яло і не марніло, не було в тім краю ні плямки на квітці чи листочку, не було ні вади, ні хвороби в жодній живій істоті; навіть каміння та вода були священні.

І коли Валінор повністю розбудували та звели валарські палаци, посеред рівнини по той бік гір постало місто Валмар — місто багатьох дзвонів. Перед його західною брамою був зелений курган — Езеллогар, званий також Короллайре; Яванна освятила його і довго сиділа там на зеленій траві, виводячи божественну пісню, в яку вклала все, що думала про земну рослинність. А Ніенна думала мовчки й поливала грунт сльозами. У той час валари зібралися разом, аби послухати пісню Яванни, і сиділи безмовно на тронах ради у Маганаксарі — Колі Судьби — поблизу золотих воріт Валмара; і Яванна Кементарі співала для них, а вони спостерігали.

І саме тоді на кургані пробилися два тоненькі пагінці; й тиша запала в ту мить у світі, й не чути було ні звуку, лише спів Яванни. З її піснею молоді деревця виросли, набравшись сили та висоти, і запишалися цвітом; отак постали у світі Два Дерева Валінору. Вони — найславніше з усього, що сотворила Яванна, і доля їхня невіддільна від легенд Прадавніх Часів.

Одне дерево мало темно-зелене листя, зісподу блискуче, мовби аж срібне; незліченні його квіти завжди ронили срібносяйну росу, і земля долі рябіла від тіней трепетного листя. На іншому дереві листя було ясно-зелене, ніби тільки-но розкриті пуп’янки бука, а краї листочків мерехтіли золотом. На його вітті, наче жовте полум’я, гойдалися кетяги квітів, і кожен утворював сяйливий ріжок, із якого на землю лився золотий дощ; від цвіту того дерева линуло тепло та яскраве світло. Телперіоном звали у Валінорі перше дерево, а ще Сильпіоном і Нінквелоте, і було ще багато інших імен; Лауреліна звалося друге, а ще — Маліналда та Кулуріен, а окрім того, ще багатьма пісенними іменами.

За сім годин сяйво кожного дерева розгорялось уповні та знову гасло; одне з них пробуджувалося до життя за годину до того, як переставало світити друге. Тож двічі на день у Валінорі наставала ніжна пора м’якого світла, коли обидва дерева тьмяніли, а їхні золоті й срібні промені змішувалися. Телперіон був старшим із дерев, бо першим виріс і зацвів; і першу годину його сіяння, коли зайнявся біло-срібний світанок, валари не врахували в літочисленні, назвавши Вступною Годиною та почавши від неї відлік епох свого царювання у Валінорі. Тож о шостій годині Першого Дня та решти радісних днів відтоді аж до Затьмарення Валінору закінчувався час цвітіння Телперіона; а о дванадцятій годині переставала квітнути Лауреліна. Тому для валарів кожен день в Амані мав дванадцять годин і завершувався другим змішанням променів, коли світло Лауреліни тьмяніло, а світло Телперіона набирало сили. Проте сяйво, що стікало з обох дерев, довго ясніло, поки його відносив увись легіт або поглинала земля; Варда збирала росу Телперіона і дощ, який лився з Лауреліни, і наповнювала ними великі діжі, що нагадували озера й цілій валарській землі правили за криниці води та світла. Так розпочалися Дні Блаженства у Валінорі; й так було започатковано Відлік Часу.

Середзем’я лежало, огорнуте сутінками, попід зорями, що їх у прадавні часи, у дні праці в Еа сотворила Варда, і наближалася пора, яку призначив Ілуватар для приходу Первородних. А Мелкор — мешканець темряви, котрий досить часто навідувався у світ, приймаючи могутні та страхітливі подоби, — правував холодом і вогнем од вершин гір до глибинних горен попід ними; тому провину за кожну жорстокість, насильство