Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін
Щоби протистояти можливому нападу з боку Аману, неподалік від північно-західних узбереж моря Мелкор збудував фортецю й арсенал. Твердинею тією командував Саурон, намісник Мелкора, і звалася вона Анґбанд.
І сталося так, що вісті, які принесли Яванна й Ороме із Зовнішніх Земель, схвилювали валарів, і вони зібралися на раду; і Яванна звернулася до решти Сил, кажучи:
— О могутні на Арді, Видіння Ілуватара було коротке і хутко зникло, тож ми не зуміємо у вервечці днів одгадати призначену годину. Та будьте певні: година ця наближається, і ще до кінця цього віку здійсниться наша надія і пробудяться Діти. То чи ж годиться нам полишити їхні землі занедбаними та сповненими зла? Чи судилося їм блукати в темряві, коли ми маємо світло? Чи доведеться їм називати Мелкора володарем, коли Манве посідає престол на Танікветілі?
І скрикнув Тулкас:
— Ні! Берімось негайно за зброю! Хіба не задовго спочивали ми після борні, невже наші сили не поновились і досі? Чи той одинак змагатиметься з нами довіку?
Та, за наказом Манве, слово взяв Мандос, і він сказав:
— Воістину, Діти Ілуватара прийдуть у цю епоху, та поки що їх немає. До того ж, судьба Первородних — прийти в час темряви і спершу побачити зорі. Ясне світло стане для них згубою. У лиху годину вони завжди волатимуть до Варди.
Тоді Варда полишила радників, і виглянула з висоти Танікветілу, й угледіла попід незліченними зорями, тьмяними та далекими, темряву Середзем’я. Відтак вона взялася до праці над найзначнішим творінням валарів од часу їхнього приходу на Арду. Валіе взяла срібну росу з діжі Телперіона і з неї зробила нові зірки, які світили дедалі яскравіше з наближенням години пробудження Первородних; саме тому її, ту, котра з давніх-давен, відколи творився Еа, звалася Тінталле — Та, що засвічує, — ельфи згодом нарекли Елентарі, Королевою Зірок. У ту пору вона створила Карніл і Луініл, Ненар і Лумбар, Алкарінкве й Елемміре, а ще зібрала пребагато інших стародавніх зірок і примістила їх, наче знаки, на небесах Арди: Вілварін, Телуменділ, Соронуме й Анарріма; і також Менелмакар зі сяйливим поясом, що провіщає Останню Битву наприкінці днів. А у високості на півночі як виклик Мелкору Варда засвітила вінець зі семи дуже яскравих зір — Валакірку, Серп Валарів, — знак судьби.
Розповідають, що допіру як Варда закінчила трудитись (а трудилася вона довго), коли Менелмакар уперше зійшов на небо і блакитний вогонь Геллуіну замиготів в імлі над кордонами світу, — тієї самої миті пробудилися Діти Землі, Ілуватарові Первородні. Побіля залитого зоряним світлом озера Куівіенен, Води Пробудження, прокинулися зі сну, який навіяв Ілуватар, ельфи; і коли вони, мовчазні, ще мешкали біля Куівіенену, першим, що побачили їхні очі, були зорі небесні.
Тому Первородні завжди любили сяйво зір і шанували Варду Елентарі більше, ніж інших валарів.
У мінливому світі обриси морів і суші розламались і витворилися заново; ріки переінакшили свій плин, а гори — рельєф; до Куівіенену немає вороття. Проте серед ельфів існує повір’я, що це озеро лежало на далекому сході Середзем’я, дещо на північ, і було затокою Внутрішнього Моря Гелкар; а море те розлилося на місці, де в давні часи була основа гори Іллуін, яку зніс Мелкор. Чимало вод стікалося туди зі східних вершин, і першими звуками, які почули ельфи, були джеркотіння та плюскіт води, що спадала на камінь.
Довго мешкали вони у своїй першій підзоряній оселі біля води, і походжали, дивуючись, Землею; і почали творити мову та називати все, що бачили. Себе ж нарекли квендами, що означає «ті, що говорять голосами»; бо досі не довелося їм зустріти жодних інших живих створінь, котрі би розмовляли чи співали.
І от, полюючи, Ороме одного разу заїхав на схід і, діставшись до Гелкару, повернув на північ, у тінь Орокарнів, Гір Сходу. Тоді Нагар зненацька голосно заіржав і завмер непорушно. А Ороме здивувався і сидів мовчки, і йому причулося, ніби віддалік у цій тихій підзоряній землі безліч голосів злилось у пісню.
Отак валари і знайшли нарешті, майже випадково, тих, кого так довго чекали. Зачудований Ороме дивився на ельфів так, наче вони були істотами незнаними, дивними та непередбаченими; і з валарами так буде завжди. Бо з Позасвіття можна все замислити в музиці чи передбачити звіддалік у видінні, та для тих, хто дійсно ввійшов в Еа, воно являтиметься кожне у свій час, однак несподівано, як щось нове та негадане.
Попервах Старші Діти Ілуватара були сильнішими та величнішими, ніж згодом; але не прекраснішими, бо, хоч у дні юності квенди й вирізнялися красою з-поміж решти творінь Ілуватара, краса їхня з плином часу не зникла й живе на Заході, а печаль і мудрість збагатили її. І Ороме полюбив квендів, і назвав їх елдарами — їхньою ж мовою — зоряним народом; утім, згодом це ймення носили тільки ті квенди, котрі рушили за ним на захід.
Однак при наближенні Ороме багатьох квендів пройняв жах; і причиною цього був Мелкор. Опісля мудрі визнали, що недремний Мелкор першим дізнався про пробудження квендів і послав примар та лихих духів шпигувати за ними й переслідувати їх. Отож, за кілька років до приходу Ороме часто траплялося так, що ельфи, котрі поодинці чи гуртами відходили надто далеко від озера, зникали й ніколи не поверталися; квенди казали, ніби їх упіймав Мисливець, і боялися його. Найдавніші ельфійські пісні, відлуння яких іще й досі звучить на Заході, розповідають про примарні тіні, що никали між пагорбів довкруж Куівіенену чи зненацька пропливали між зорями; і про темного Вершника на дикому скакуні, котрий переслідував заблудлих, ловив їх і пожирав. Мелкор так ненавидів і боявся виїздів Ороме, що чи то і справді посилав своїх поплічників у вигляді вершників, чи тільки всюди поширював таку брехню, та на меті мав одне: квенди мусять остерігатись Ороме, якщо коли-небудь їм доведеться зустрітися.
