Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін

були братами. Попер­вах наймогутнішим серед айнурів, котрі зійшли у Світ, був Мелкор; однак Манве — улюбленець Ілуватара і найкраще розуміє його наміри. Тож у належний час саме його призна­чили найпершим із Королів — володарем королівства Арда та правителем над усім, що там є. На Арді Манве втішається вітрами та хмарами, і загалом, царина повітря, від висот до глибин, од найдальших рубежів Покрову Арди до леготів, які шепочуть у травах, належить йому. Тому звуть його ще Суді­мо — Володар Дихання Арди. Любить він усіх бистролетних птахів із сильними крилами, і вони прилітають і відлітають за його наказами.

З Манве живе Варда, Володарка Зірок, котра знає всі околиці Еа. Красу її не владні описати ні ельфійські слова, ні людські; бо світло Ілуватара досі палає на її обличчі. У світлі-бо сила її та радість. З глибин Еа піднялася вона, щоби допомагати Манве, адже знала Мелкора ще до творення Музики і знехтувала ним, а він зненавидів її та боявся дужче, ніж будь-кого з тих, що їх сотворив Еру. Манве та Варда живуть у Валінорі й розлучаються нечасто. Чертоги їхні сто­ять понад вічними снігами, на Ойолоссе, на щонайдальшій вежі Танікветілу — найвищої земної гори. Коли Манве схо­дить там на свій трон і зорить уперед, а Варда перебуває поблизу, то погляд його, прозираючи крізь туман, крізь пітьму, за безкрає море, сягає неймовірної далечі. А слух Варди у присутності Манве стає неймовірно чутливим до голосів, які долинають зусібіч, від Сходу до Заходу, з пагорбів і низин, із темних місць, що їх сотворив на Землі Мелкор. З усіх Вели­ких, котрі мешкають у цьому світі, ельфи найбільше шану­ють і люблять Варду. Елберет звуть вони її, й у мороці Середзем’я вигукують те ім’я і славлять його в піснях при сході зірок.

Володарем Вод став Улмо. Він одинокий. Ніде довго не затримується, а плине, куди йому заманеться, глибокими во­дами, надземними та підземними. Могутність його майже дорівнює могутності Манве, і до сотворения Валінору вони були щирими друзями; та опісля Улмо рідко бував на радах валарів, хіба коли там обговорювали питання надзвичайної ваги. Він-бо тримає в думках цілісіньку Арду й не потребує місця для спочинку. До того ж, Улмо не любить походжати сушею і, на відміну від рівних йому, нечасто набуває тілес­ної форми. Якщо Дітям Еру траплялось угледіти цього валу, то їх охоплював незмірний страх. Поява Короля Моря була жахливою: в темнім шоломі з пінистим гребенем, одягнутий у кольчугу, що переливалася різними барвами, від срібної до тінисто-зеленої, він уподібнювався до хвилі, яка горою ле­тить на суходіл. Сурми Манве мають гучні голоси, та голос Улмо такий глибокий, як океанічні безодні, що їх лише він один і бачив.

Утім, Улмо любить і ельфів, і людей і ніколи не покидає їх, навіть тоді, коли вони гнівлять валарів. Іноді він, невиди­мий, підпливатиме до узбереж Середзем’я чи проникатиме морськими затоками далеко вглиб суші й там музикуватиме на великих рогах — Улумурах, — зроблених із білих мушель; і ті, хто почує музику, довіку носитимуть її в серцях, і потяг до моря ніколи не полишить їх. Однак найчастіше Улмо розмовляє з мешканцями Середзем’я гомінкими голосами води. Адже всі моря, озера, річки, водограї та джерела підпо­рядковані йому, й ельфи кажуть, ніби дух Улмо струмує в судинах цілого світу. У такий спосіб до нього, навіть у гли­бочінь, доходять новини про всілякі потреби та печалі Арди, про які б інакше не довідався і сам Манве.

Ауле дещо поступається за могутністю Улмо. Він пра­вує всіми речовинами, з яких складається Арда. Бо на по­чатку творив спільно з Манве й Улмо; і плодом трудів його став суходіл. Ауле — коваль і майстер ремесел, його одна­ково тішать уміло зроблені дрібнички та могутні споруди давнини. Самоцвіти, приховані в надрах Землі, золото, що ясніє в руці, а заразом і гірські кряжі та ложа морів — усе належить йому. Нолдори багато навчилися від нього, адже він завжди був їхнім другом. Мелкор заздрив Ауле, бо той думками та силами дуже нагадував його самого; і вони дов­го боролись, і Мелкор щоразу псував або нищив працю Ауле, й Ауле нарешті стомився відновлювати все після за­ворушень і безладь, які чинив Мелкор. Але обидва прагну­ли створити щось нове, те, про що не подумали інші; обом дуже подобалося, коли прославляли їхні вміння. Проте Ауле залишився вірним Еру й підкорив усю свою працю його волі; а ще він не заздрив витворам інших, радо приймав і давав поради. Мелкор же витрачав свій дух на заздрість і ненависть, аж поки не міг уже створити нічого нового, а тільки наслідував задуми інших і, коли міг, нищив їхні тво­ріння.

Дружина Ауле — Яванна, Дарителька Плодів. Вона лю­бить усе живе, що росте на землі, й пам’ятає всі його незчис­ленні форми: від дерев, що височіли як вежі в густих лісах давнини, до лишайників на камінні чи дрібних і загадкових грунтових рослинок. Серед Валарських Королев Яванну ша­нують ненабагато менше за Варду. У видимій подобі вона — висока жінка, зодягнена в зелене; та іноді може виглядати зовсім по-іншому. Дехто бачив її в образі піднебесного де­рева, увінчаного Сонцем, коріння якого омивали води Улмо, а в листі перемовлялися вітри Манве; з усіх віт отого дерева золота роса стікала на пустище, і на нім проростало зелене збіжжя. Кементарі — Королевою Землі — так звуть її елдарською мовою.

Феантури, повелителі духів, — це брати, котрих найчас­тіше величають Мандосом і Лоріеном. Але насправді так на­зиваються їхні оселі, а справжні ймення цих валарів — Намо й Ірмо.

Старший із братів, Намо, мешкає в Мандосі, що на заході Валінору. Він хранитель Домів Померлих і збирач духів уби­тих. Він нічого не забуває і знає про все, що станеться, крім того лише, що досі залежить від волі Ілуватара. Він є валарським Суддею, однак виголошує вироки і пророцтва тільки за наказом Манве. Дружина його — Вайре Ткаля — вплітає у свою легендарну павутину все, що коли-небудь існувало в Часі, й павутиною тією вкриті чертоги Мандоса, які з пли­ном епох стають дедалі просторішими.

Ірмо, молодший, — повелитель видінь і снів. У Лоріені, на валарській землі, ростуть сади його, і то — найчарівніше місце у світі, заселене багатьма духами. Дружина його — Есте Ніжна — цілителька ран і втоми. Вбрання її — сіре, дар її — спочинок. Удень Есте не ходить, а спить на острові, в затіненому