Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін
Тож, працюючи над створенням гномів, Ауле ховався від решти валарів, але все-таки розкрив свій ум Яванні й розповів їй про все, що трапилося. Тоді Яванна мовила:
— Еру — милостивий. І от бачу я, що серце твоє радіє, як йому і годиться; ти-бо одержав не лише прощення, а і щедрий дарунок. Але тому що ти приховував од мене цю думку, аж доки втілив її, твої діти не любитимуть того, що люблю я. Вони, як і їхній отець, найперше любитимуть створене власноруч. Вони копатимуть землю, а на те, що росте і живе на ній, не зважатимуть. Не одному дереву судилося відчути укуси їхнього безжального заліза.
Проте Ауле відказав:
— Правда те, але й Діти Ілуватара чинитимуть подібно; вони-бо їстимуть і будуватимуть. І хоча створіння у твоїй царині многоцінні самі собою і були би многоцінними, навіть якби не було провіщено прихід Дітей, однак Еру їх наділив владою, і вони користатимуть із усього, що застануть на Арді; втім, за велінням Еру, не без поваги чи вдячності.
— Якщо Мелкор не очорнить їхніх сердець, — відказала Яванна.
І вона не заспокоїлася, бо серце її ятрив страх перед тим, що може статися із Середзем’ям у прийдешні дні. Тому ця валіе постала перед Манве і, не зрадивши намірів Ауле, мовила:
— Королю Арди, чи правда те, що Ауле сказав мені, буцім Діти, коли вони прийдуть, пануватимуть над усім тим, що я сотворила тяжкою працею, і чинитимуть із тим, як їм заманеться?
— Правда, — відказав Манве. — Чому-бо питаєш? Що тобі до повчань Ауле?
Тоді Яванна принишкла і зазирнула у власні думки. А згодом відповіла:
— Тому що серце моє тривожать грядущі дні. Усі мої створіння любі мені. Хіба не досить того, що стількох їх понищив Мелкор? Невже тому, що придумала я, належить вічно перебувати під владою інших?
— Якби на те була воля твоя, що би ти зберегла? — запитав Манве. — Що в цілому твоєму володінні найдорожче тобі?
— Усе по-своєму цінне, — мовила Яванна, — і кожне окреме створіння лише примножує цінність інших. Та келвари здатні втекти чи захиститись, а олвари — рослини — не здатні. Серед них найлюбіші мені дерева. Довго ростуть вони, та швидко гинуть, а жалкуватимуть бодай трохи лише за тими з них, які платять данину плодами з гілля свого. Ось що у думах моїх. Аби ж то дерева могли стати голосом усього, що вибивається з кореня, якби ж могли покарати кривдників!
— Дивна то думка, — сказав Манве.
— Далебі й вона була в Пісні, — мовила Яванна. — Доки ти, перебуваючи на небесах, разом із Улмо згромаджував хмари та вихлюпував дощі, я піднімала віти величних дерев, аби їх розчути, і посеред вітровію та дощоливу декотрі з них співали Ілуватарові.
Відтак замовк Манве, і думка Яванни, яку вона вклала йому в душу, росла й розросталася; й узрів її Ілуватар. І здалося тоді Манве, ніби довкруж нього знову залунала Пісня, і він помітив у ній чимало створінь, котрих чув і раніше, та ніколи на них не зважав. І от відновилося Видиво, і було воно вже близьке, й він сам був у ньому та бачив, що все підтримує рука Ілуватара; і рука та проникла у Видиво, і привела за собою чимало дивовиж, які доти серця айнурів приховували від Манве.
Тоді Манве отямився, й зійшов до Яванни на Езеллогар, і сів обіч неї попід Двома Деревами. І сказав:
— О Кементарі, Еру говорив зі мною, мовивши: «Невже котрийсь із валарів гадає, буцімто я не чув цілої Пісні, аж до найслабшого звуку найтихішого голосу? Узріть! Коли пробудяться Діти, пробудиться й думка Яванни, і прилинуть звіддалік духи, і розійдуться поміж келварами й олварами, а декотрі ввійдуть у них, і їх шануватимуть, і їхнього справедливого гніву боятимуться. До пори до часу: в пору розквіту Первородних і в пору юності Другородних». Чи ж тепер не приходить тобі, Кементарі, на згадку, що дума твоя не завжди линула одинокою? Чи ж твоя дума не зустрічалася з моєю, так що ми разом, наче крилаті величні птиці, ширяли понад хмарами? Бо й це також постане до існування завдяки спостережливості Ілуватара: перед пробудженням Дітей у світ вилетять бистрокрилі, як вітер, орли Володарів Заходу.
Тоді Яванна зраділа, й підвелась, і здійняла руки до небес, і проказала:
— Високо здіймуться дерева Кементарі, щоби Королеві орли могли на них оселитися!
Тоді Манве також піднявся, і то на таку висоту, що, здавалося, голос його долинає до Яванни звідтіль, де гуляють вітри.
— Ні, — мовив він, — лише дерева Ауле сягнуть належних висот. Орли-бо поселяться в горах і дослухатимуться до тих, хто волатиме до нас. У лісах же походжатимуть Пастирі Дерев.
Відтак Манве та Яванна на якийсь час розійшлись, і Яванна повернулася до Ауле; той був у своїй кузні, виливав у форму розплавлений метал.
— Еру щедрий на дарунки, — сказала валіе. — Хай твої діти начуваються! Бо в лісах житиме така сила, чийого гніву їм слід боятися.
— Хай там як, але деревина їм таки буде потрібна, — відказав Ауле і знову взявся до ковальства.
Розділ ІІІ. Про прихід ельфів і поневолення Мелкора
Довгі віки валари мешкали у блаженстві світла Дерев по той бік Гір Аману, а цілісіньке Середзем’я вкривала підзоряна сутінь. Ясніння Свічад пробудило землю до життя, та, коли знову запала темінь, розвиток припинився. Проте найдавніші живі створіння вже існували: велетенські водорості в морях, велетенські тінисті дерева на суші; темні потвори, давні та дужі, у видолинках оповитих ніччю пагорбів. Нечасто заходили валари в ті краї та ліси, тільки Яванна й Ороме бували там; і Яванна походжала в мороці й тужила, що плодам і надіям Весни Арди не судилося збутися. Тож на багатьох істот, котрі постали до життя Весною, вона наслала сон, аби ті не старіли й діждалися-таки грядущого часу пробудження.
А на півночі Мелкор збирався на силі, він не спав, а тільки вичікував і трудився; лихі його поплічники
