За гранню - Анна Несторова

Ледь помітна посмішка.

— Наяр, — тихо відповів чоловік.

— Я знаю, — крихітна долонька взяла його величезні у порівнянні пальці. — Йдемо. Часу обмаль. Лілеї не зірвеш просто так, хоч там й вічна ніч.

Й маленький дух поволік його за собою у чорнильну темряву. Маг навіть енергію ледь бачив, не те, що дерева, гілля яких шкрябало обличчя.

***

— Брат так просто червону лілею не віддасть, — сказала Морвен.

Йшли десь з годину, як здавалось. Ліс видався безрозмірним й тепер маг розумів повністю чому заходячи сюди, люд більше не повертався. Химерні силуети дерев, висохлих та сірих від часу, місцями трухлявих й тільки папороть під ногами. Зелена-зелена. Вона згадка про Хаврен, колір дер Наратів — зелений.

«Хоча… Шарнійська династія майоріла сріблом й блакиттю», — думав він гублячись в думках.

Серед темряви, дощу та холоду й нескінченості дерев легко втратити розум, все таке одноманітне… Травниця — єдине світло, котре він бачив перед собою, окрім духа, той метелик, що вічно на допомогу прийде.

Дівчинка наспівувала щось собі під носа час від часу.

— Нам ще довго?

У відповідь — кивок.

— То для вас людей шлях довгий. Завжди, — вона зупинилась, подивилась по сторонах, обираючи правильний шлях й звернула на право, потягнувши його за собою.

— Я не хочу, щоб моя троянда померла, — мовила тоненьким голосом, — я дала їй кристали, врятувала, а тепер вона надумала вмерти!

Обурення в голосі малечі — хоч лопатою греби.

— А разом з нею, моя рідкісна рослинка, — сумний погляд, — ти ж допоможеш?

Він кивнув, стиснувши зуби. Тремтів від холоду, вже знаючи: якщо повернеться, то зляже на добрий тиждень у хворобі.

«Що ж, якщо така ціна за її життя, я готовий заплатити», — думав, крокуючи за Морвен.

— Так не чесно, — продовжувала обурюватись дівчина, — Архан тебе пов’язав з дубом, а той бере енергію від кристаликів, він ніколи не вмре! Тільки якщо світ загине!

Тепер до букета емоцій під назвою «Тяжке життя Наяра або пригоди у нічному лісі» додалась ще одна емоція — здивування.

— Ти не знав? — плеснула у долоні малеча й потішно засміялась.

— Тобто?

— Ну… Такі духи, як ми, наглядають не тільки за деревцями й квіточками, керують іншими, а ще своїх людей мають.

Говорила вона легко з такою щирістю на обличчі, наче адепт магічної академії розповідає про домашнього улюбленця. Не сказати, що адепту багацько років, перший курс — дитячий та наївний.

— Мама з батечком давно покинули світ, — голосок затремтів, — от ми й з Арханом за головних. Років двісті.

Наяр аж присвиснув від хвилювання.

— Архану п’ятсот, мені — чотириста, — поплескала у долоньки й далі пострибала, ведучи якусь гру.

Маг зітхнув. Духу стільки ж років, як і йому. Майже. У старому світі так би виглядала його донька, тільки колір волосся змінився на темний. Хоча… У личині він сивий і якщо притягнути цапа за рога, то все може зійтись.

Поспішав за нею, боявся втратити єдину нитку до рятунку Хаврен. Морен зупинилась й затупотіла ніжками. У повітрі літали магічні сфери-вогні освітлюючи шлях болотом. Тонесенька стежечка й глибокий бруд серед ночі.

— Злюка! — крикнула дівчинка у пустоту. — Навіть своїй людині не допоможеш! От виберемось звідси, я свою травницю вилікую й твого повелителя джерела до рук приберу й житиму поряд з ними! А ти тут сиди й слідкуй за зайцями й лисичками, падінням листви з дуба!

Чим більше сварилась Морвен, тим чіткіше Наяр розумів: веселощі з присмаком смерті на язику розпочались.

— У болоті хоч ніхто не живе? — спитав, оглядаючи порослий травою берег.

— Ну як тобі сказати… — протягнув дух. — Майже…