За гранню - Анна Несторова

Різко видихнув від крижаної води та прийшов до тями. Наяр піднявся, ледь зберігши рівновагу. Навколо нього — десятки духів: малих дітей у білих одежах. Сяяли світлом, відганяючи темряву, іскрились магією. Якби ниткар не зустрів їх раніше, подумав — зовсім зійшов з розуму. Дивились з осудом, з відразою й він остерігався, щоб у нього щось не полетіло. Однієї втрати свідомості вдосталь. Одежі промокли наскрізь, змушуючи тремтіти. Висока фігура хлопця років дванадцяти відділилась від інших, гордовито наблизилась.

— Мовчи, — підняв руку дух, — радій збереженому життю й своєму призначенню, інакше давно на небеса б полетів.

Він стрічав хлоп’я раніше, шукав у спогадах ім’я, та те все не віднаходилось, мов втрачена голка у копиці сіна — щось колеться, а що саме піди й розбери.

— У тебе є шанс вийти з лісу й повернутись до людських поселень.

Дощ лив безжально. Наяр випрямився, зібравши до купи всю свою міць.

— Ні, — мовив відважно, — мені потрібна червона водяна лілея.

Десятки голосів засміялись. Відлуння сміху роздавалось лісом, створюючи химерну картину, змушуючи кров стигнути в жилах.

— Я знаю, — підняв дух руку й інші замовкли, — але ти не отримаєш того, що шукаєш, не після того, як знищив дарунок.

Маг достеменно не відав природу кристаликів, намагався розібратись, знайти інформацію в книгах… Але турботами малих пустунів не здвинувся з мертвої точки: то фоліант зникав, як темнота при сонячному промінні, то ставалась якась біда й чоловік мчався, мов навіжений на допомогу людям й світу. Він тільки здогадувався: для духів то дуже цінна річ.

— Намагався домовитись по-доброму, та твої піддані слухати не хотіли, — сухо, навіть й обережно сповістив.

Зрозуміло — хлопчина місцевий лідер і його немилість вартуватиме Наяру цілі життя — його й Хаврен.

— Мої підлеглі всього лиш забавлялись, — навіть не ворухнувся біловолосий дух, — кристали долі віками жевріли серед магічного потоку й ти так легко їх знищив.

— Якби твої… Діти, — розвів руками чоловік, окинувши поглядом коло, що замкнулось біля нього й лідера, — не цькували мене, то зберіг би.

— Ви, люди, свій світ спустошили, прийшли в наш — керуєте скрізь…

Наяр зустрівся з хижим поглядом сірих очей. Нитки в повітрі завирували з новою силою, здавалось: от його власна магія вб’є.

— Розповсюджуєте тьму, — продовжував малий, склавши руки на грудях, — нас вже не залишилось: багато братів та сестер загинули цими днями, а ті, хто вціліли — тепер ховаються тут. Скажи мені, повелитель джерела, чому я повинен віддати тобі цінну рослину, яка й нам самим потрібна?

— Жінка, — маг поморщився, відчуваючи, як серце гулко гепнуло в грудях, — вона теж вчиться керувати енергією джерела, постраждала від тьми, їй потрібні ліки.

Поглянув на духа, незворушність у відповідь.

— Я не безсмертний, ми обидва це знаємо, що трапиться тоді, коли все ж життя полишить мене?

— Після того, як зруйнував кристали долі — так, для нас ти цінність втратив…

— Хтось повинен прийти мені на заміну!

Тиша. Шелест дощу по листах дерев. Темрява й небо, темне-темне, як оксамитове покривало. Духи гомоніли між собою, а Наяр, той шукав можливі варіанти в голові, котрі врятують. Сам він квітку не знайде, загубиться й згине, як ягня серед хижаків.

— Троянда зав’янула, — роздався тоненький, сповнений скорботи голосок.

Дівчинка з білим волоссям вийшла з-за спини брата, поправила віночок на голові.

— Кликала дощ, він все йде-йде, а нічого не відбувається, — вона з цікавістю поглянула на мага, — моя троянда гине, — взяла старшого духа за руку й пошарпала. — Ей!

— Скільки я разів тобі наказував не прив’язувати людські долі до рослин?! — рявкнув він. — А?

— Моя людина незвична, не то що твій…

Невідома глянула на Наяра й закусила губу. Насупилась, як дитина, що не отримала бажаних солодощів у свято.

— Твій теж зійде, він якось з моєю пов’язаний… — підійшла до чоловіка ближче й зазирнула у вічі, потім простягнула долоньку.

— Я не збираюсь рятувати ні твою, — хлопчак пирхнув від гніву, — троянду, ні допомагати магу. Час людей закінчується, вони повинні змиритись з долею.

— Щоб сказав батечко на твої слова, Архане? — невідома обернулась й вдарила у долоні. — Згадав про різку й відправив кристали сортувати!

Дух закотив очі до неба, важко зітхнувши.

— Роби що хочеш, — пробуркотів він, відвернувшись, — от тільки розчищати дорогу від перешкод я не збираюсь. Розумний, щоб нашу працю руйнувати, хай проходить випробування!

Наяр спантеличено відкрив рота, не вірячи: все так легко вдалось.

— Ні я, ні наші брати з сестрами не допомагатимуть! Хочеш плентатися з людиною — плентайся!

Помах руки й духи-спостерігачі розбіглись хто куди. Архан й сам повільно рушив у невідому пітьму. На прощання декілька ниток полоснули долоню чоловіка, залишивши опік.

— Злий він, — маленькі оченятка з іскорками споглядали на нього, — Морвен я.