За гранню - Анна Несторова

Маг прикрив очі, згадуючи стан лікарки. Він ніколи не вважав себе достойним такої молодиці, завжди тримав дистанцію й іноді поводився зовсім по-свинськи. От тепер світ перевернувся й він сам пройнявся почуттями, що починали жевріти у серці маленьким полум’ям.

«Повернутись б в часі й викрасти її, вберегти від біди. Здібна ниткарка, маг життя й лікарка… Потомок тих, хто має зв’язок зі старим світом. Забрати для себе й тільки родичам сповістити де вона… Чому я бігав від Мисливця, вважаючи, що він по мою душу прийшов?»

Дощ посилювався. Черговий хлюп під ногою змусив мага полишити думи й стиснути зуби від роздратування.

— Ей! — крикнув у темряву. — Пустотливі створіння, виходьте! Я знаю: ви тут! Останнім разом біля джерела бачив!

Відповідь — ухання сови, наче над ним посміялись.

— Все одно вас знайду й всі дорогоцінні дари відберу!

Тиша. Рух серед дерев. Маленькі кроки. Плетіння полетіло у пустоту, світляки зникли, а сам він опустився на землю. Удар вибив дух з легень.

— Та щоб вам, — закусив губу.

Він шукав неподалік Аліру, у Шарнії — не знайшов. Одразу подумав про химерний ліс, де й джерело незвичне — у вигляді великого озера, й кожен раз, коли маг зачерпував надлишки сили, падав перед ним, наче хотів випити води.

Черговий удар. Вже біленька нитка магії дотягнулась до його щоки й полоснула лезом, змусивши проступити перші крапельки крові.

Наяр вилаявся, наче несамовитий, потягнувся вогняними нитками у всі сторони, надіючись хоч поранити пустотливого духа-охоронця.

Подув вітер. Жменя капель дощу полетіла в обличчя, а з дерева впала невеличка гілка. Лісом роздався дитячий сміх.

— Ах так! — зціпив зуби. — От тоді побачимо, що ви скажете!

З-за пазухи дістав намисто: біло-рожеві кристали, іноді розбавлені блакитними, подароване дружнім духом, що придивлявся за вогнищем та місцевістю.

— Вибач, — прошепотів й потягнувся нитками, щоб руйнувати кристалик за кристаликом, ледь не перетворюючи їх в пил.