Танок з драконами - Джордж Мартін
— Жартувати про таке? Ти мені огидний.
— Життя — огидний жарт від початку до кінця. Твоє, моє… та хай чиє.
Всередині міських мурів вони їхали повз кам’яниці цехових зібрань, базари, лазні. Посеред широких площ співали та плюскотіли водограї; коло них за кам’яними столиками сиділи люди, рухаючи фігури циваси і сьорбаючи вино зі скляних стеблин; тим часом невільники запалювали візерунчасті ліхтарі, щоб відігнати пітьму. Вздовж кам’яної дороги росли пальми та кедри, на кожному перехресті стояв якийсь пам’ятник. Карлик помітив, що багатьом подобам бракує голів, та у лілових сутінках вони якось примудрялися виглядати пишно і погордливо навіть без них.
Кінь потроху тупотів уздовж річки на південь; крамниці меншали та гіршали, дерева на вулицях перетворилися на пеньки. Бруківка під ногами коня поступилася чорт-траві, а тоді м’якій вогкій грязюці кольору дитячого посліду. Невеличкі містки, перекинуті через малі притоки Ройни, страхітливо рипіли під їхньою вагою. Де колись за річкою наглядала невеличка паланка — там лишилася тільки поламана брама, розчахнута на кшталт беззубого рота немічного старого. Через рештки стін визирали кози.
«Старий Волантис, перша донька Валірії, — розмірковував карлик. — Погордливий Волантис, що царює на Ройні та господарює на Літньому морі. Де живуть вельможні пани та чарівні панії з найстародавніших родів.» Годі зважати на зграї голих дітей, що юрмляться у провулках і верещать тонкими голосами. Чи на бравів, що стоять у дверях шинків і пестять руків’я мечів. Чи на рабів з зігнутими спинами та виколотими на обличчях малюнками, що сновигають усюди, наче таргани. «Могутній Волантис, найвеличніше і найлюдніше з Дев’яти Вільних Міст.» Щоправда, війни давніх часів трохи знелюднили місто, і чималі його шмати почали занурюватися у те саме болото, звідки воно постало. «Прегарний Волантис, місто квітів та водограїв.» Але половина водограїв стояла суха, у багатьох водоймах лишилася хіба що потріскана глина чи трохи застійної води. Виноградні лози пустили вуса з кожної тріщини у стінах чи в бруківці; молоді деревця вкорінилися просто посеред покинутих крамниць та храмів без дахів.
І нарешті, сморід. Він висів у гарячому вологому повітрі — багатий відтінками, могутній, нездоланний. «Тут тобі й риба, і квіти, і трохи слонячого гівна. Щось солодке і щось земне, щось здохле і зогниле.»
— Це місто смердить, як стара шльондра, — оголосив Тиріон. — Зморшкувата повія, що ллє між ніг парфуми, аби не так гидко тхнуло. Та я не скаржуся. Що до повій, то молоді запашніші, зате старі вміють утнути хитріші витівки.
— Тобі про те краще судити, ніж мені.
— Авжеж. Бо ж до того бурдею, де ми стрілися, ти зазирнув випадково, га? Хотів у септі помолитися, не інакше? А на колінах у тебе крутилася, звісно, твоя юна цнотлива сестра.
Лицар насупився.
— Хай твій гострий язик перепочине. Щоб раптом не зав’язався вузлом.
Тиріон проковтнув відповідь — йому ще не минулася напухла губа від останнього разу, коли він надто роз’ятрив почуття лицаря-здорованя. «Важкі руки і брак чуття гумору — поганий союз.» Це була наука, яку він добре засвоїв дорогою з Сельорису. Думки перекинулися на чобіт, на гриби у носаку. Полонитель обшукав його не так ретельно, як мав би. «Вихід є завжди, хай такий. Живим я Серсеї не віддамся.»
Далі на південь знову почали з’являтися ознаки заможності. Покинуті будівлі стрічалися рідше, голі діти геть зникли, брави у дверях були вдягнені з пишнішим розмаїттям. Декілька заїздів осторонь шляху на вигляд дарували подорожнім надію прокинутися зранку не з перерізаною харцизами горлянкою. Вздовж річкового шляху на залізних стовпах висіли ліхтарі, розгойдуючись під вітром. Вулиці потроху ширшали, будівлі ставали вищі й кращі, над деякими з’явилися бані кольорового скла. У дедалі густіших сутінках, коли в будинках запалювали вогні, скло починало жевріти блакиттю, черленню, зеленню та порфіром.
І все ж у повітрі маяло щось таке, од чого Тиріон почувався незатишно. Він знав, що на захід від Ройни корабельні Волантису юрмилися жеглярами, невільниками та купцями, а їхні потреби вдовольняли шинки, заїзди та бурдеї. На схід від річки чужинці з-за моря стрічалися рідше. «Нам тут не дуже раді» — зрозумів карлик.
Уперше проминаючи слона, Тиріон не міг не вирячити очі. Коли він був малим, то бачив слониху в звіринці Ланіспорту, але вона здохла, як йому було сім років… і до того ж тутешнє сіре чудовисько було вдвічі більше за ту крихітку. Трохи далі вони натрапили на меншого слона — білого, як стара кістка, запряженого у гарно оздоблений возик.
— Чудернацьких тут волів у гарби запрягають, — мовив Тиріон до свого полонителя. — Другий хвіст попереду, ще й роги не на лобі.
Та коли на його жарт не відповіли, він остаточно замовк, втупишись у білу слонячу дупу. Слонів таких у Волантисі водилося — не злічити. Наближаючись до Чорної Стіни та велелюдних стогн коло Довгого Мосту, вони побачили ще з десяток. Великі сірі теж стрічалися — могутні звірі тягли на своїх спинах цілі замки. Надвечір, коли почало сутеніти, напівголі невільники повикочували на вулиці вози для слонячого гною; їхня робота полягала в тому, щоб лопатами збирати паруючі купи, залишені й малими, і великими. Навколо таких возів завжди роїлися хмари мушви, тому раби-гноєвози мали на щоці наколоте зображення мухи, що позначало їх самих та їхню працю. «От робота для моєї милої сестри, — міркував Тиріон. — Яка б вона була звабна з невеличкою лопаткою та мушкою на гладенькій рожевій щічці.»
Крок довелося стишити — річковий шлях було геть забито людом та тваринами, і майже всі рухалися на південь. Лицар рушив разом із ними, наче колода, підхоплена течією. Тиріон міряв очима купи людей, що минали їх з обох боків. Дев’ятеро з кожних десятьох мали на щоках позначки невільників.
— Тут стільки рабів… куди це вони?
— На захід сонця червоні жерці запалюють ніч-ватри. Сьогодні проповідь казатиме верховний жрець. Я б радий уникнути, але Довгого Мосту можна дістатися лише повз червоний храм.
За три перехрестя вулиця відкрилася на величезний майдан, повний смолоскипів. І саме там Тиріон побачив його. «Рятуй мене, Седмице! Та він утричі більший за Великий Септ Баелора!» Храм Господа Світла — громаддя стовпів, сходів, парапетів, мостів, веж та бань, що перетікали одне в одне, мовби різьблені з однієї велетенської скелі — височів над містом, наче пагорб Аегона у Король-Березі. У кольорі храмових стін сплелися, сплавилися і
