Танок з драконами - Джордж Мартін

— Чотири! — летів на землю один.

— П’ять! — чулося ще за пів-удару серця.

Коні верещали, хвицяли копитами, закочували очі, нажахані кривавою різаниною… окрім великого чалого огиря Тріса Ботлика. Тріс устиг скочити в сідло і тепер рубав ліворуч та праворуч, а кінь його злітав дибки і навіжено кружляв серед нападників. «Цієї ночі заборгую йому два чи три цілуночки» — майнула Аші думка в голові.

— Сім! — заревів Язикатий Грім, але поруч із ним Лорен Довга Сокира простягся долу зі зломленою ногою, а тіні продовжували наступати з вереском та шурхотом.

«Ми б’ємося з кущами» — подумала Аша, вбиваючи чоловіка, що мав на собі більше листя, ніж навколишні дерева, і мимоволі розреготалася. На сміх набігли ще вовки, і вона вбила їх теж, подумавши, чи не варто розпочати власний рахунок. «Я мужня жона, а оце моє немовля при грудях.» Вона встромила кинджала у груди північника крізь хутро, вовну та виварену шкіру. Обличчя його опинилося так близько, що вона унюхала кислий сморід його подиху, а рука вхопилася їй за горло. Аша відчула, як залізо шкрябнуло по кістці — то вістря кинджала ковзнуло на ребрі. Чоловік здригнувся і помер. Коли вона його відпустила, то відчула таку слабкість, що трохи не звалилася згори.

Потім вона стояла спиною до спини з К’ярлом, слухала стогони і лайки навколо себе, голоси хоробрих вояків, що повзли крізь тіні, у сльозах закликаючи до своїх матерів. На них вибіг кущ зі списом досить довгим, щоб прохромити одразу їй живіт і спину К’ярлові. «Краще померти разом, ніж на самоті» — подумала вона, але родич Квентон убив списника, не давши наблизитися. За удар серця інший кущ убив Квентона, загнавши йому сокиру в потилицю.

Позаду заволав Язикатий Грім:

— Дев’ять, щоб вам усім повилазило!

З-поміж дерев вискочила зовсім гола Хагенова донька; за нею гналися двоє вовків. Аша вихопила метальний топірець і кинула його, поціливши одному спину. Хагенова донька, побачивши його падіння, запнулася, стала на коліна, підхопила його меча, пхнула ним другого переслідувача, підвелася на ноги, геть перемазана кров’ю та болотом, і кинулася у битву, розвіваючи довгим рудим волоссям.

Десь у хвилях битви Аша загубила К’ярла, загубила Тріса, загубила усіх. Пропав її кинджал, зникли метальні топірці; натомість вона тримала у руці меча — короткого тесака з широким клинком, схожого на м’ясницький різак. Хоч її ріж, вона б не сказала, де і як його здобула. Рука скніла з утоми, у роті смакувало кров’ю, ноги тремтіли, а крізь дерева пробивалися навскіс промені блідого вранішнього світла. «Скільки ж це ми билися?»

Останнім її ворогом був північанин із сокирою — лисий бородатий велетень, вбраний у латану іржаву кольчужну сорочку. Майже напевне, то був видатний поборник, або й голова роду. Битися з жінкою йому було не до смаку — він гучно горлав «Сука!» щоразу, як завдавав удару, аж бризкав слиною в обличчя. «Сука! Сука!»

Аші кортіло заволати щось у відповідь, але горлянка так всохла, що вийшов лише буркотливий стогін. Ворожа сокира струшувала їй щита, падала згори з хряскотом, відривала довгі світлі тріски, коли її висмикували. Скоро на руці лишився жмут розпалу, причеплений до ременя; Аша сахнулася назад і струсила рештки розтрощеного щита з лівиці, тоді відскочила ще далі й заходилася танцювати праворуч та ліворуч, ухиляючись від тяжких ударів.

Потім її спина притиснулася до дерева, і танок скінчився. Вовк високо здійняв сокиру — розчерепити голову. Аша спробувала ковзнути праворуч, але ступня заплуталася у якихось коренях. Вона крутнулася, втратила опору, сокира зачепила їй скроню з виском заліза по залізу. Світ почервонів, почорнів, знову почервонів. Біль блискавкою стрілив ногою вгору. Десь далеко північанин промовив: «Клята курва» і здійняв сокиру для останнього удару в її житті.

І тут у повітрі залунала срібна сурма.

«Мара, — подумала вона. — У підводних палатах Потоплого Бога не сурмлять у срібні сурми. Там русалки і водяники вітають свого володаря, дмухаючи у морські мушлі.»

А тоді їй примарилися червоні серця у вогні та чорний олень у золотому лісі, з рогів якого струменіло полум’я.

Тиріон

Коли вони нарешті досягли Волантиса, небо синіло на заході та чорніло на сході, а посередині спалахували зірки. «Ті самі, що й на Вестеросі» — подумалося Тиріонові Ланістеру.

Напевне, зірки б його якось розрадили, якби він не був сплутаний, наче гусак, і припнутий до сідла. Ковчитися він давно припинив — надто міцні були пута — і натомість обвис, наче мішок борошна. «Зберігаю сили» — дурив він себе, не переймаючись, навіщо саме.

Брами в Волантисі зачинялися надвечір, з темрявою. Стражники на північній брамі нетерпляче гримали на спізнілих блукальців. Попереду в черзі стояв віз, повний лимонів та помаранчів. Вартові майнули смолоскипами візникові, щоб заїжджав, але на здоровила-андала верхи на бойовому коні, з мечем і в кольчузі кинули важчі погляди. Було викликано сотника, і поки вони з лицарем балакали волантинською, один зі стражників стяг рукавицю з пазурами та почухав Тиріонові голову.

— Так, я приношу щастя, багато щастя, — мовив до нього карлик. — А ти б мотузку перерізав, друже. Я б тоді подбав про твою нагороду.

Його полонитель підслухав.

— Бережи свою брехню, Бісе, для тих, хто розуміє твою мову, — буркнув лицар.

Волантинець махнув їм, щоб їхали. І вони рушили — крізь браму та попід товстими мурами міста.

— Ну ось ти розумієш мою мову. Я можу звабити тебе обіцянками? Чи ти твердо намірився купити собі княжий титул моєю головою?

— Княжий титул був моїм за правом народження. А порожньої шани мені не треба.

— Від моєї милої сестри ти іншої не діждешся.

— А я чув, що Ланістери завжди платять борги.

— О, всі до копійчини… але жодним шагом більше, високий князю. Ти вижебраєш собі рівно ту миску каші, яку обіцяно — не присмачену ані краплиною дяки, та й зрештою не таку вже поживну.

— А може, мені досить побачити, як ти заплатиш за злочини? Вбивцю родичів проклято в очах богів та людей.

— Боги сліпі. А люди бачать лише те, що самі хочуть.

— Тебе я бачу наскрізь, Бісе. — У голосі лицаря з’явилося щось лиховісне. — Я наробив чимало такого, чим не пишаюся… укрив ганьбою мій дім та ім’я мого батька… але власноруч убити того, хто дав тобі життя?! Як таке можна робити?

—