Танок з драконами - Джордж Мартін
«Ти, Джорагу Мормонте, маєш удосталь своїх» — подумав карлик, та завважив за доцільне лишити власну думку собі.
Пан Джораг повісив паса з мечем на стовпчик ліжка, скинув чоботи, стягнув через голову кольчугу, тоді вибрався з вовни та вивареної шкіри і нарешті з поплямованої потом нижньої сорочки. На світ показався дебелий, вкритий рубцями та темним хутром тулуб. «Якби його оббілувати… продав би шкуру на кожух за чималі гроші» — подумав Тиріон, поки Мормонт занурювався у запашні зручності своєї продавленої перини. Ще мить — і лицар захропів, лишивши свою здобич наодинці з ланцюгами. Крізь обидва відчинені вікна до опочивальні втікало світло місяця, що з кожним днем меншав. Знизу з майдану лунав барвистий галас: уривки п’яних пісень, гучний няв кішки у охоті, віддалений брязкіт клинків. «Хтось скоро помре» — подумав Тиріон.
Зап’ясток скнів там, де було зідрано шкіру, а кайдани не дозволяли зручно сидіти — годі вже казати, щоб простягтися. Тиріонові вдалося хіба що скрутитися клубком і привалитися до стіни. Трохи згодом руки почали втрачати чутливість; коли ж Тиріон спробував покрутитися, щоб полегшити напругу, відчуття раптово повернулося хвилею болю — довелося зарипіти зубами, щоб не скрикнути. Йому стало цікаво, чи боліло батькові, коли стріла поцілила того в живіт… що відчувала Шая, коли її брехливу горлянку передушував ланцюг… як почувалася Тайша, коли її ґвалтувала батькова варта… Його потерпання були нічим порівнянно з їхніми стражданнями, та біль від того не слабшав. «Як це припинити?»
Пан Джораг перекотився на бік, і Тиріонові стало видно лише широку, волохату, м’язисту спину. «Навіть якби я вибрався з кайданів, треба ж іще долізти до меча через оце кошлате одоробло… чи може, витягти кинджала…» Що як спробувати вхопити не кинджала, а ключа? Відімкнути двері, стиха спуститися сходами, проминути трапезну… «А далі куди? Я не маю друзів, не маю грошей, навіть тутешньої мови не знаю.»
Нарешті втома перемогла біль, і Тиріон поволі забувся уривчастим, неспокійним сном. Та щоразу, як у м’язах ніг оселялася нова пекуча судома, карлик болісно скрикував і трусився у безжальних, нездоланних кайданах. Прокинувся він з болем у кожному м’язі; до вікон вливалося яскраве, золоте, наче лев Ланістерів, вранішнє світло. Унизу чулися вигуки рибних перекупок, гуркотіння залізних ободів коліс на каменях бруківки.
Над ним з’явилася постать Джорага Мормонта.
— Якщо відчеплю від кільця, то робитимеш, що скажу?
— А танцювати скажеш? Бо танцювати важкувато — ніг не відчуваю. Може, відвалилися? А в іншому я весь твій. Присягаюся честю Ланістерів.
— Ланістери не мають честі.
Все ж пан Джораг відчепив ланцюги від кільця у стіні. Тиріон зробив два хиткі кроки і впав. Кров повернулася до рук, а сльози — на очі. Він закусив губу і мовив:
— Хай куди треба йти, тобі доведеться мене котити.
Але дебелий лицар не покотив його, а поніс, піднявши над долівкою за ланцюг між зап’ястками.
Трапезна «Гостиного двору» — плутанина ванькирів та штучних печер — вибудувана була навколо затишного дворику, що розташувався посередині. Там плетиво квітучої лози на візерунчастій решітці кидало химерні тіні на плитнякову підлогу з зеленим та ліловим мохом, що витикався між каменів. Світлом і тінями рухалися туди-сюди дівчата-невільниці, розносячи глеки вина, пива та якогось зеленого напою з льодом, що пахкотів м’ятою. О цій вранішній годині зайнятий був хіба один столик із двадцяти.
За одним із зайнятих якраз сидів карлик. Чисто голений, з рожевими щоками, шапкою брунатного волосся, важким лобом та приплюснутим носом, він умостився на високому стільці з дерев’яною ложкою в руці та роздивлявся червоними напухлими очима миску якогось синюватого харчу. «Бридка почвара» — подумав Тиріон. Карлик, здавалося, почув його думки або відчув погляд — бо підняв голову, уздрів Тиріона, і ложка випала йому з руки.
— Він мене бачив! — застеріг Тиріон Мормонта.
— То й що?
— Він мене знає. Знає, хто я такий.
— То що, тебе в мішок запхати, щоб ніхто не бачив? — Лицар торкнувся руків’я меча. — Якщо він захоче тебе забрати, хай спробує.
«Еге ж, хай спробує собі на лихо, — подумав Тиріон. — Як той карлик здолає цього здорованя? Його ж ледь від землі видно!»
Пан Джораг зайняв столик у тихому кутку і замовив наїдки та напої. Вони поснідали теплими м’якими коржами, рожевим кав’яром, ковбасами у меду та смаженими кониками, а запили гірко-солодким чорним пивом. Тиріон їв так, наче приїхав з голодного краю.
— А ти нівроку до їжі допався, — зауважив лицар.
— Я чув, у пеклі годують різною гидотою. То хоч зараз наїмся.
Тиріон зиркнув на двері, до яких щойно увійшов чоловік — високий та сутулий, з гострою бородою, пофарбованою ліловими плямами. «Мабуть, тирошійський купець.» Разом із ним увірвалися уривки галасу: плач мартинів, сміх жінок, голоси торговців рибою. Тиріонові мало не здалося, що він бачить Іліріо Мопатіса — але то лише один із невеличких білих слонів проминув передні двері заїзду.
Мормонт намазав на корж трохи кав’яру і вкусив шматочок.
— Ти когось чекаєш?
Тиріон знизав плечима.
— Ніколи не знаєш, кого вітром принесе. Мою єдину кохану, батьків привид… чи, приміром, пташку-качура. — Він кинув до рота коника і захрумтів ним. — Непогано. Як для комахи.
— Минулого вечора тут тільки й балачок було, що про Вестерос. Якийсь князьок-вигнанець винайняв «Золоту Дружину», щоб силоміць повернути собі втрачені землі. Половина капітанів у Волантисі наввипередки поспішає вгору річкою до Волон Терису — пропонувати йому свої кораблі.
Тиріон саме ковтав нового коника і мало ним не вдавився. «Він кепкує, абощо? Скільки він знає про Грифа з Аегоном?»
— Побий мене лиха година! — мовив він. — А я ж хотів сам винайняти «Золоту Дружину». Треба якось повертати собі Кастерлі-на-Скелі.
«Невже це якась витівка Грифа? Навмисне поширює брехливі чутки? Якщо тільки…» А раптом гарненький принцик проковтнув принаду? Повернув на захід замість сходу, покинув сподівання на шлюб із королевою Даянерис… «Покинув драконів? Чи дозволить йому Гриф?»
— Я б і тебе залюбки винайняв, добрий лицарю. Адже батькове господарство — моє за правом. Присягни мені мечем, і коли я посяду свій стіл, то потоплю тебе в золоті.
— Якось я бачив людину, потоплену в золоті. Видовисько не з веселих. А меча мого ти матимеш хіба що в своїх тельбухах.
— Найпевніший засіб, коли раптом живіт
