Танок з драконами - Джордж Мартін

— Я застерігала вас, панно, що цей день настане, — мовила вона, побачивши трупи на землі.

Маестер проштовхався наперед, спливаючи кров’ю зі зламаного носа.

— Панно Ашо, благаю вас — згорніть прапори і дозвольте мені перемовитися про ваше життя. Ви чинили з нами чесно і без сваволі. Я так їм і скажу.

— Ми обміняємо вас на дітей. — Очі Сивілли Гловер були червоні від сліз і безсоння. — Гавенові зараз чотири рочки. Я пропустила його іменини. А моя люба дівчинка… віддайте мені дітей, і вам не завдадуть шкоди. Вашим людям теж.

Аша розуміла, що остання обіцянка — брехня. Так, її, можливо, обміняють — відішлють на Залізні острови у теплі обійми чоловіка. Родичів-Грейджоїв теж викуплять, Тріса Ботлика, ще декількох, чия рідня має грошики на повернення невдах додому. Решті ж світить сокира, зашморг або Стіна. «І все ж вони мають право вибору.»

Аша видерлася на барило, щоб усі бачили.

— Вовки наступають на нас, шкірячи зуби! Вони стануть перед брамою ще вдосвіта. Що нам робити: кинути списи та сокири і вмовляти їх зглянутися?

— Ні! — оголив меча К’ярл Дівчисько.

— Ні! — підспівав луною Лорен Довга Сокира.

— Ні! — басовито загув Рольф Карлик — схожий на ведмедя здоровань, що був на голову вищий за решту товариства. — Ніколи!

З височини знову залунав, розносячи свою пісню над дворищем, ріг Хагена.

— Га-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у! — співав ріг довго, низько та моторошно, аж кров застигала у жилах.

Аша починала вже ненавидіти звук бойового рогу. На Старому Вику дядьків пекельний ріг проспівав жалобну пісню по її мріях, а тепер Хагенів оголошував, можливо, її останню годину на цій землі. «Якщо я помру, то з сокирою в руці та лайкою на вустах.»

— На мури! — наказала Аша Грейджой своїм людям і попрямувала до сторожової вежі. За нею поспішив Тріс Ботлик.

По цей бік гір не було в навколишньому лісі нічого вищого за дерев’яну сторожову вежу замку Жбир-у-Пущі — вона витикалася на двадцять стоп над верхівками найвищих вартових сосен та смерек.

— Онде, капітане, — мовив Кром, коли вона зійшла на майданчик.

Спершу Аша побачила лише дерева та тіні, залиті місячним сяйвом пагорби та засніжені вершини гір за ними. Потім вона усвідомила, що дерева потроху підповзають ближче.

— Ого! — засміялася вона. — Ці гірські кози вбралися у соснове гілля і думають, що їх ніхто не помітить.

Кущі підповзали до замку, наче повільний зелений приплив. Аша згадала казку, яку чула ще дитиною — про дітей лісу та їхні битви з першолюдьми, коли зеленовидці перетворювали дерева на воїнів.

— Стількох нам не подолати, — мовив Тріс Ботлик.

— Скількоро прийде, стількох й подолаємо! — заперечив Кром. — Що їх більше, то гучніша слава! Про нас заспівають люди!

«Еге ж, та чи співатимуть про твою мужність, чи про мою дурість?» Море знаходилося більше як за двадцять п’ять верст. Що краще: лишитися у Жбирі, захищатися з-за глибоких ровів та стін із колод? «Стіни з колод мало допомогли Гловерам, коли я брала їхній замок, — нагадала вона собі. — «Чому вони мають прислужитися мені?»

— Назавтра ми бенкетуватимемо у підводних палатах! — Кром попестив руків’я сокири, наче не міг дочекатися.

Хаген опустив ріг.

— Якщо ми загинемо з сухими ногами, то як знайдемо шлях до підводних палат Потоплого Бога?

— У цих лісах повно струмків, — запевнив Кром. — Усі вони втікають у річки, а ті — у море.

Але Аша не готова була ще померти — не тут, не зараз.

— Жива людина легше знайде море, ніж мертва. Хай вовчиська лишають собі свої похмурі ліси. А ми рушаємо до кораблів.

Їй стало цікаво, хто очолює її ворогів. «На його місці я б найперше захопила береговину і винищила вогнем наші лодії, а вже тоді пішла б на Жбир.» Але вовкам це було важко — надто не маючи власних лодій. Аша ніколи не витягувала на берег більше половини своїх кораблів — інша половина стояла у морі, маючи наказ піднімати вітрила і тікати до Змієвого Рогу, якщо берег захоплять північани.

— Хагене! Дмухни у ріг так, щоб ліс затрусився. Трісе! Вдягай броню — час тобі випробувати твого гарненького мечика.

Побачивши, як він збліднув з лиця, Аша вщипнула його за щоку.

— Хлюпни на місяць трохи крові разом зі мною — і я обіцяю тобі цілунок за кожного вбитого ворога.

— Моя королево, — відповів Трістіфер, — тут ми маємо стіни, але якщо досягнемо берега і там побачимо, що вовки захопили або відігнали наші кораблі…

— Тоді ми загинемо! — жваво закінчила вона. — Та принаймні загинемо з мокрими ногами. Залізяни краще б’ються з солоними бризками у обличчя та плескотом хвиль за спиною.

Хаген швидко дмухнув у ріг один за одним три рази — так залізняків завжди закликали на їхні кораблі. Знизу долинули вигуки, брязкіт мечів та списів, іржання коней. «Замало коней, замало вершників.» Аша ринула до сходів. У дворищі на неї чекав К’ярл Дівчисько з її каштановою кобилою, її шоломом та її метальними топірцями. Інші залізняки виводили коней зі стайні Галбарта Гловера.

— Таран! — загукав голос зі стін. — Вони мають стінолам!

— При якій брамі? — запитала Аша, сідаючи в сідло.

— При північній!

За дерев’яними, порослими мохом стінами Жбиру-в-Пущі пролунали сурми.

«Сурми? Вовки з сурмами?» Щось тут було не так, але Аша не мала часу міркувати.

— Відчиняйте південну браму! — наказала вона, коли північна здригнулася під ударом тарану. І витягла короткий метальний топірець з-за паса, перекинутого через плече. — Година сови скінчилася, братове. Настає година списа, меча і сокири. Шикуйтеся! Ми рушаємо додому.

Сотня горлянок зревіла «Додому!» та «Аша!». Тріс Ботлик наздогнав її на високому чалому огирі. У дворищі залізняки шикувалися у тісну валку, зважуючи в руках списи та щити. К’ярл Дівчисько, з якого наїзник був ніякий, став між Язикатим Громом та Лореном Довгою Сокирою. З вартової вежі вибіг Хаген, ринув сходами донизу… і тут вовча стріла поцілила його в живіт. Хаген полетів сторчголов на землю, донька його побігла до нього, виючи з жаху та горя.

— Заберіть її! — наказала Аша. Жалобитися не лишалося часу.

Рольф Карлик закинув дівчину на