Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож
— Та я ж не кажу, що це погано... — мовби виправдовуючись, промимрила дівчина, відчувши на собі мій погляд. — Просто... незвично.
Решта її слів потонула в брязканні ложок об тарілки й гучному хрумкотінні, що заповнило залу.
Я одразу ж наклав собі повну тарілку різних наїдків, від яких аж слинка текла. Підплив тихенько молодий юнак, що розливав вино, і наповнив мій порожній келих. Я поклав до рота шматок сирно-картопляного рулету і відчув, як на душі одразу полегшало. Але в цю саму мить на мене зацікавлено подивилась Аміра, що сиділа найближче.
Я зрозумів, що припустився стратегічної помилки. Треба було сісти біля Благодара, випхавши на край Всеславу. О, вона б отримала справжнє задоволення, маючи нагоду щебетати та пускати бісики вельможним белатам! Мене ж дійство захоплювало, але після привітання та знайомства все сприймалось якось відсторонено. Гадаю, провиною тому був голод.
І ще я не міг зрозуміти, чому так довго немає Смоляни.
Та, відчувши на собі погляд Величної, усвідомив, що доведеться розважати гостей. Мерщій ковтнувши рулет, я приязно звернувся до білявокосої жінки:
— Як минула дорога? Щастило на попутний вітер?
Здається, те саме якраз спитав Ратмир у Чернина на протилежному боці столу.
— О, пливлося доволі непогано. Хоча яка різниця, є вітер чи ні, коли на галерах так багато гребців? — посміхнулась якось специфічно Аміра. З-за її голови миттєво визирнула інша — Ільдарова. Та, що з хижим профілем і коротким сивим волоссям. Втупивши в мене примружені темно-сірі очі, він прорік:
— Інколи ми просто складали вітрила, щоб дати тим покидькам попрацювати.
— Гм... — я не відразу знайшовся, що його сказати.
— А де ж іще один Стожар? Я знаю, вас має бути більше, — промовила, несказанно мене виручивши, інша Велична — рудоволоса Азата, нахилившись над столом. Її погляд не можна було назвати приязним, але він принаймні не був таким відмороженим, як у Ільдара.
Я відчув, як оживилась Всеслава. Попхавши мене рукою, щоб відкинувся на спинку лави, вона посміхнулась до Величних:
— Здається, Смоляна сьогодні проспала. Мала нелегку ніч. Ну, знаєте... не обов’язково кудись мандрувати, щоб знаходити пригоди.
— А це ж вона, Смоляна, є Стожаром, який уміє вправлятись із небесним вогнем? Дуже захопливе й небезпечне вміння. У нас про неї ходять легенди. Тому цікаво було б познайомитися, — промовила Азата, не вловивши, мабуть, іронії в голосі Всеслави або ж просто її проігнорувавши.
— Це ж вона викликала ті неймовірні блискавиці вночі? Нам було видно з корабля, — долучився до розмови Стихір. — Чи у вас восени часто бувають грози?
— Так, то була Смоляна. Часом ми вправляємось у найбільш підвладних нам уміннях. Просто в неї воно особливо ефектне, — відповів я спокійно.
— Здається, вам блискавки не надто до смаку, — зауважив Ільдар. Його голос був низьким, промовляв Величний повільно і якось тягуче. З усіх саме цей новий знайомець сподобався мені найменше.
— Чому Ви зробили такий висновок?
— Бо у Вас на зап’ястях опіки.
— О. Так. У мене влучив розряд. Але не надто сильний.
— Просто Чорногір не звернув на нього уваги і тому не потурбувався залікувати свої рани. Чоловіки мають дурну звичку терпіти біль та виставляти це за чесноту, — пробурмотіла Всеслава й зробила кілька ковтків із келиха. — Ну, знаєте, щоб вразити жінок. Зазвичай.
— А у Вас які чесноти? — спитав, всміхнувшись, Стихір, прикувавши до її обличчя погляд.
— Я вродлива.
— І дуже скромна, — не зміг стримати посмішки я.
Стихір теж посміхнувся, а от інші Величні не розділили його ентузіазму. Це, втім, ніяк не вплинуло на те, що Всеслава мала настрій поговорити. Вручивши їй на час невидимі віжки розмови, я з’їв ще кілька шматків рулету, перейшов до салату, а тоді став розглядати люд за довгими столами.
Було ще доволі тепло, а тому жінки одягали сукні легкі та красиві, не ховаючись в плащах чи хутряних накидках. Зі здивуванням я помітив, що вкрай важко відрізнити, де сидять патрійки, а де — белатки. Це було можливим радше завдяки тому, що одні говорили патрійською з белатським акцентом, а інші — навпаки. Хоча дехто умудрявся паплюжити обидві мови і тоді взагалі було важко розібратись, що то за громадянин. Це ми, Стожари, не задумуючись переходили на будь-яке наріччя, адже народжувались зі здатністю розуміти усяку мову. Тому з Величними говорили белатською, хоч, я був певен, ті чудово могли б використовувати і нашу. А от щодо інших гостей, то багато з них трохи шарілися чи задумувались, кидали довкола обережні погляди, оцінюючи розкішну, але таку незвичну і складну обстановку — і так в основному було можна визначити белатів та белаток. Патрійці поводились спокійніше. А так — жіночі сукні були дуже подібними, з тканин різноманітних барв, одні приталені, інші — вільніші, та дуже схожі між собою. За винятком того, що могла відрізнятись вишивка. Патрійська була зазвичай просто геометричною, складалась з пересічення тонких
