Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож
Злата вихопила свою руку з моїх і піднесла до обличчя. Стерла щось зі щік. Дихала тихо. Як і я. Чутно було кроки слуг на першому поверсі, скрип сходинок в когось під ногами. Далеко, в інших покоях, засміявся дзвінко Адам, який так і не розмовляв. Біля освіченої ліхтарями в’їзної брами пройшлась постать у сірому — Вишена.
— Я думала, він мене уб’є. Він тоді... схопив мене за плечі і... я думала — це кінець. Я хотіла, щоб так було. Але він зник. На півроку. Хтозна, де був в той час. Потім повернувся. З тихою ненавистю. І саме після його повернення, чомусь тоді, не раніше, коли я готова була повидирати собі волосся з відчаю, в мене стався перший больовий напад в серці.
— Ти обрала його матір... — затнулась.
— Я не знаю. Я стільки разів намагалася розібратись, які струни почула тоді — справжні, патрійські, чи свого ураженого самолюбства, прагнення завдати болю... Я не знаю. Він, може, чекав від мене якихось виправдань. І Воля ж після смерті Крилани й Вереса довго розмовляла зі мною, так пронизливо, бачачи наскрізь. І сказала, що я просто помилилась. Запевнила мене в цьому. Я знаю — зробила це щиро. Але я сама себе переконати не можу. Крилана вмерла страшною смертю, бо я послала її туди. Яка різниця, чим я керувалась.
— Я можу вияснити це. Якщо хочеш. Я зроблю це точно, ти знаєш. Якщо мені вже дозволено було проникнути в голову й душу дарвенхардця, крізь біль та мури його свідомості, то твій дозвіл вирішить усе. Ти дізнаєшся...
— Я не хочу. Якщо мені стане легше — це буде не намарно. А якщо... якщо... так я принаймні маю сумнів... — похитала головою Злата.
— Якби ти послала туди й Ждана — він теж би помер.
— Або врятував би й себе, й дружину.
Я підійшла і пригорнула Златодару до себе. Міцно так. Вона сіпнулась було, але я тільки ще впертіше її обійняла. Врешті вона тицьнулась носом мені в плече і я почула тихе схлипування. Пригладила рукою її волосся, поцілувала в скроню.
— Але, знаєш, після цього я ніколи не помиляюсь. Навіть коли сама того не бажаю, можу відчути, що буде. Не завжди. Інколи. Сьогодні — саме такий день, — прошепотіла дівчина. — Я просто... не можу промовчати. Я знаю, я відчуваю, що ти не хочеш мене послухатись. І ти маєш на це право. Особливо після щойно почутого. Я так люблю тебе, Стожаре. І хочу розвести будь-яке лихо руками, мов хмари. Але не зможу, якщо ти не дозволиш.
— В мене, Злато, в житті було стільки дурні — словами не передати. Але щодо чого я точно не шкодую — то це щодо людей, які зараз поряд зі мною. Не дозволю тобі розгортати лихо, — я знову поцілувала її в волосся. — Зроблю все, аби не допустити його.
Вона не дивилась на мене з докором. В жодну мить нашої прогулянки Колісією, коли поряд крокував зосереджений та мовчазний Всевлад, а сама Златодара йшла трішки позаду поруч не менш зосередженого й мовчазного Тиграна. Ми піднімалися вгору — до чорного палацу, і тремтливе повітря обволікало мене, як нездоланне марево. Та хай тренування в Ласиморсі й закінчилось моїм емоційним вибухом, воно все ж дало свої плоди — я вже не переймалася так через тремтливе повітря. Просто подекуди бачила кров на східцях чи стінах будинків — давню, з іншого часу. Інколи — невиразні тіні тут чи там. За тими завісами. Але дихання товаришів поряд, гомін людей довкола, що прикрашали місто стрічками, вінками й букетами, ритми бубнів, які встановлювали на площах і перевіряли «на звук» — адже ввечері мали розпочатись святкування; важка Ханнина зброя на плечах — все це було куди реальнішим.
Ми пройшли крізь темну арку воріт і опинилися в тіні високих башт. Я кинула погляд догори — і побачила їх на мить світло-сірими. Але за секунду марево зникло, як і моя до нього увага.
Ми зайшли до розкішного передпокою крізь неймовірних розмірів двері. Фантастичних зусиль вартувало не задерти голову догори й не почати роззиратись. Адже тут колись росли між сходами могутні дерева, виплекані Стожарами. Рослин і сліду на лишилось, натомість вестибюль прикрашали дві височезні статуї. Я тільки оком кинула, аби побачити, що то — якісь чоловік і жінка. І одразу ж пішла далі, не відстаючи від Всевлада, і наші «сервуси» також не зволікали. Ми пройшли крізь одні з дверей в тіні статуй і опинились в лабіринті переходів та залів, через які Всевлад крокував упевнено, хоча й нешвидко. Був пообідній час — сонце вже давненько перейшло зеніт і знаходилось геть недалеко від горизонту. Тепле проміння наскрізь пронизувало приміщення, ми проходили крізь нього, розриваючи своїми темними постатями. Тут багато де стояла сторожа.
А потім проміння зникло — коли в одному з коридорів Всевлад звернув до сходів, якими ми почали тривалий спуск донизу.
