Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож
Люди знайомились між собою, шукали спільну мову та, звичайно ж, напихались наїдками. Патрійки, що увесь ранок присвятили чепурінню, напевне, не менше втомились, аніж белатки, що були щойно з довгої дороги. Я на мить замружився, а тоді розплющив очі — і поглянув на світ іншим зором.
Сотні, тисячі барвистих почуттєвих ниток пронизували простір, пов’язуючи людей між собою, полум’яніючи, тягнучись кудись за межі зали, в землю, в стіни, у високі вікна. Яскравіші видавали нові, чисті емоції, тьмяніші були радше спогадами чи зв’язками з неживими предметами. Цілі пасма тяглись від людей на північ — то були нитки й подекуди навіть канати, що поєднували белатів із їх вотчиною. Я поглянув на дарвенхардців, що підпирали стіни. Їх ореоли були спокійними, тьмяними, подекуди — чорними. Я рідко бачив таку чорноту в людях — вона означала, що переді мною — убивці. Кожен із дарвенхардців позбавив когось життя в минулому. Одних оточував ореол пітьми легшої, крізь яку можна було ще вловити інакші почуття. На інших же було боляче дивитись через те, як засмоктувала погляд чорнота їх нутра.
Я поглянув на Величних.
І здригнувся.
Кожен з них був — сама смерть.
Миттю повернувся до звичайного зору. Але не міг примусити себе подивитись на них як до того, оцінюючи лишень маску зовнішності. Всеслава щось говорила, Благодар — також. Всі перемовлялись. Сміялись разом. А я от не міг. Просидів так в задумі якийсь час, аж доки мене не вивів з нього несподіваний спалах цікавості за довгим столом ліворуч. Таке буває — після використання сил можна мимоволі вловити емоції, навіть того не прагнучи.
Я подивився в той бік і зустрівся поглядом з зеленавими очима. Жінка спостерігала виключно за мною.
Була белаткою — зрозумів це одразу. Не через одяг, не через манери, аж ніяк. Через той погляд — водночас і холодний, і жагучий. Він пропікав наскрізь. Хоча незнайомку було б складно назвати винятковою вродливицею — мала вона квадратне підборіддя, занадто випнуті вилиці та трохи заширокі для її статури плечі. Мідне волосся, завиваючись в дрібні кучері, не сягало навіть плечей, але й не було таким неймовірно-буйним, як у Всеслави, коли та гребувала укладкою (тобто в будь-який день до сьогоднішнього). Жінка не була вродливицею, повторюсь. Але я відчув, що не в змозі відвести від неї погляду. Не міг зрозуміти, чому. Щось було в ній, щось... таке, що привертає увагу значно сильніше за ідеальне обличчя.
Побачивши, що і я дивлюсь на неї, незнайомка посміхнулась. В неї був широкий рот, але посмішка вийшла приємною.
— Рослини. Чорногір обожнює саме їх, — долинув до мене голос Благодара.
— А як ви визначаєте, чим найбільше опікуватись? — то вже Азата.
— Це стається саме собою. Просто одного дня починаєш звертати на щось особливу увагу, — відповів я, вертаючись в розмову. Після посмішки мідноволосої жінки раптом відчув себе краще, пітьма в спогадах трохи затерлась. — Я став відчувати тепло й життя в деревах. Спершу — в них. Потім — і в усіх живих рослинах. І відчуваю те тепло весь час.
— А ці рослини, — Ільдар здійняв руку, вказуючи на все, що буяло довкола й над нами. — Ваших рук справа?
— Моїх — тільки те, що вони зацвіли. А загалом ця зала завжди має такий вигляд.
— Цікаво.
Зрештою всі доволі начастувались та розслабились.
Потім був день, наповнений веремією завдяки розселенню белатів по покоям, перевезенню їх багажу з кораблів до Обителі. Ще ми з Яртурою подались на кілька годин до Центральної столичної лікарні, бо нам повідомили, що сталась аварія: коней понесло, якийсь віз перекинувся і люди сильно покалічені. Займатись усіма пацієнтами зараз не було часу, ми домовились прийти за два дні, щоб зробити плановий похід по усьому закладу, але тут довелось летіти, мов на крилах: в останню мить вдалось зцілити й відтягнути з порогу смерті молоду вагітну жінку та її ще ненароджене маля, чоловіка і старого діда. Лікування було складним, Яртуру я до нього не допустив, а з мене процес витягнув усі сили. Крім того, далось взнаки випите перед тим за трапезою вино — почувався я не таким зібраним, як було потрібно, і це ускладнювало справу. Але — вдалося. Сидів потім з годину, приходячи до тями, п’ючи крижану джерельну воду і слухаючи ніжний голос Яртури, що розмовляла з Макієм. Останній за десять років набув сивини в скронях, зморшок на чолі та в кутиках губ, але однаково лишався вельми привабливим чоловіком. Особливо це було помітно по захоплених поглядах юних доглядальниць. Оберен же, колега, з яким раніше працював Макій, помер, поки мене не було в столиці. Я з жалем та сумом згадував лисуватого пузаня, що був дуже добрим, мудрим лікарем та хорошою людиною і з яким ми такий довгий час спілкувались. Проте ніхто з нас не є безсмертним. Були тут і інші лікарі, звичайно. Багато нових. Так само, як і їхніх молодших колег. Час на місці не стояв.
А ввечері відбулась
