На лезі клинка - Джо Аберкромбі
Сеча. Саме таким був її запах, коли він наблизився. Сеча, бруд і концентрація старого, їдкого поту. Він добре пам’ятав це з війни — сморід людей, які дуже давно не милися. Наближаючись, Вест поборов бажання наморщити носа і дихати через рот, як і прагнення обійти жінку колом і триматися подалі від блискучого клинка. Якщо хочеш розрядити небезпечну обстановку, треба не виказувати страху, як би тобі не було лячно. Він знав з досвіду: самовладання, навіть вдаване — це вже більш ніж половина успіху.
— Що тут, в біса, відбувається? — загорлав він до закривавленого сержанта.
Йому не довелось вдавати роздратованість: він з кожною секундою дедалі більше спізнювався і тому й сердився.
— Ці смердючі злидні хотіли потрапити в Аґріонт, сер! Я, звісно, намагався їх прогнати, але у них є листи!
— Листи?
Дивний старий торкнувся плеча Веста і передав йому складений аркуш, трохи затертий по краях. Щодалі він читав написане, то більше хмурнішав.
— Це лист про в’їзд, підписаний особисто лордом Хоффом. Їх треба впустити.
— Але ж не озброєними, сер! Я казав, що вхід зі зброєю заборонено!
В одній руці сержант тримав дивний лук з темного дерева, а в іншій — вигнутий меч гуркського походження.
— Вона заледве віддала ці дві штуки, але коли я спробував її обшукати… це гуркське стерво…
Жінка зашипіла і вмить ступила вперед. Сержант і двоє вартових нервово позадкували, тримаючись один одного.
— Спокійно, Ферро, — зітхнувши, промовив старий кантійською говіркою. — Заради Бога, спокійно.
Жінка плюнула на брук і прошипіла якийсь прокльон, який Вест не розібрав, і так помахала ножем вперед-назад, що було зрозуміло: вона знає, як ним користуватись і більш ніж рада показати це наочно.
— Чому я? — пробурмотів Вест собі під ніс.
Було ясно, що він нікуди не піде, поки не владнає це непорозуміння. Ніби йому і без того не вистачало обов’язків. Він глибоко вдихнув і щиро спробував поставити себе на місце смердючої жінки: вона була чужинкою в оточенні дивакуватих людей, які говорили невідомою їй мовою, вимахували списами і намагались її обшукати. Можливо, вона просто зараз так само думала, як страшно смердить Вест. Найімовірніше, жінка була не стільки небезпечною, скільки розгубленою та наляканою. Одначе виглядала вона навпаки: дуже небезпечною й аж ніяк не наляканою.
Старий однозначно здавався більш розсудливим, тож Вест спершу звернувся до нього.
— Ви двоє з Гуркула? — запитав він ламаною кантійською.
Чоловік звернув свої втомлені очі на Веста.
— Ні. Південь не обмежується гурками.
— Тоді з Кадира? З Ториша?
— Ви знаєте Південь?
— Лише трохи. Я воював там свого часу.
Старий кивнув на жінку, яка підозріло спостерігала за ними жовтими, розкосими очима.
— Вона з так званого Мунтазу.
— Ніколи про нього не чув.
— Нічого дивного. — Старий стенув кістлявими плечима. — Це маленька країна біля моря, далеко на сході від Шаффи, за горами. Гурки підкорили її багато років тому. Одні люди втекли, інших взяли в рабство. Очевидно, що з тих пір вона не в дусі.
Жінка скоса зиркнула на них, не забуваючи при цьому про солдатів.
— А ви звідки?
— О, моя батьківщина на далекому півдні — за Кантою, за пустелею, за самим Земним колом. Краї, з яких я родом, не позначені на ваших картах, друже. Звати мене Юлвеєм.
Він простягнув довгу чорну руку.
— Коллем Вест.
Жінка насторожено дивилася, як вони потискають руки.
— Цього чоловіка звати Вест, Ферро! Він воював з гурками! Це переконає тебе йому довіряти?
Голос Юлвея прозвучав не надто обнадійливо, і, звісно, плечі жінки залишилися такими ж напруженими і зсутуленими, а рука так само міцно стискала ніж. Саме у цю невдалу мить один із солдатів вирішив зробити крок вперед, тицяючи у її бік списом, відтак жінка загарчала і знову сплюнула, вигукуючи нерозбірливі прокльони.
— Досить! — почув Вест своє ревіння до вартового. — Приберіть свої кляті списи! — Вони вражено глянули на нього, і він заледве запанував над собою. — Навряд чи це повномасштабне вторгнення, чи не так? Ну ж бо, прибирайте!
Наконечники списів повільно віддалилися від жінки. Вест твердо рушив до неї, не зводячи свого найбільш владного погляду. Не виявляй страху, казав він собі подумки, хоча його серце калатало. Він простягнув долоню, ледь не торкаючись жінки.
— Ніж, — чітко промовив він своєю кострубатою кантійською. — Будь ласка. Вам не зашкодять, даю слово.
Жінка поглянула своїми розкосими, жовтими, яку птаха, очима на нього, тоді на вартових зі списами, відтак знову на нього. Вона не квапилась. Вест стояв на місці — в роті у нього пересохло, а голова досі боліла, — і пікся під палючим сонцем, дедалі спізнюючись та силкуючись не помічати запаху жінки. Минав час.
— Заради бога, Ферро! — раптом випалив Юлвей. — Я старий! Змилуйся наді мною! Мені ще, мабуть, залишилось всього кілька років! Віддай чоловікові ножа, поки я не вмер!
— С-с-с, — засичала вона, скрививши губи.
На одну запаморочливу, тягучу мить ніж здійнявся, а тоді його руків’я ляснуло на долоню Веста. Він з полегшею зглитнув. Вест до останнього був переконаний, що вона поверне ніж гострим кінцем.
— Дякую, — сказав він, значно спокійніше, ніж почувався насправді. — Вест передав ніж сержанту. — Заховайте зброю і проведіть наших гостей в Аґріонт. Якщо з ними щось трапиться, особливо з нею, відповідатимете ви, зрозуміло?
Він кинув гнівний погляд на сержанта, а тоді пройшов крізь браму у тунель, перш ніж не трапилося ще чогось, залишаючи позаду старого і смердючу жінку. Здавалося, що його голова от-от розколеться. Прокляття, як він запізнювався!
— Чому, до дідька, я? — бурчав він до себе.
— Боюся, на сьогодні арсенали закрито, — в’їдливо мовив майор Валлимір, зверхньо поглядаючи на Веста, так наче той був жебраком, що випрошував копійчину. — Ми виконали свої квоти достроково і не будемо розпалювати кузні до наступного тижня. Можливо, якби ви прибули вчасно…
Шум у голові Веста все посилювався. Він змусив себе повільно дихати і зберігати спокійний, рівний тон. Криком нічого не досягнеш. Ні тут, ні будь-де.
— Я розумію, майоре, — спокійно відказав Вест, — але йде війна. Багато виділених рекрутів ледь
