На лезі клинка - Джо Аберкромбі

Лоґен ненавидів це місце. Каміння тут було холодним і безживним, повітря — застиглим і мертвим, навіть звуки їхніх кроків були приглушені та неживі. Тут було ні холодно, ні жарко, але по його спині все одно струменів піт, а від непояснимого страху по шиї бігали мурашки. Він озирався кожні кілька кроків, охоплений раптовим відчуттям, що за ним стежать, але позаду нікого не було. Тільки хлопець Лютар і каліка Ґлокта, які виглядали такими самими схвильованими й спантеличеними, як і він.

— Ми гнались за ним цими коридорами, — бурмотів Баяз тихо. — Нас було одинадцятеро. Всі маги, востаннє у повному складі. Всі, окрім Калула. Тут із Творцем боролися Захарус і Конель. Вони обоє були переможені. Їм пощастило втекти живими. Ансельмі і Битозубу пощастило менше. Канедіас їх погубив. Того дня я втратив двох хороших друзів, двох братів.

Вони обступили вузький балкон, на який падала бліда смуга світла. По один бік каміння плавно здіймалося вгору, по інший — спадало вниз, гублячись у мороці. Чорна діра, сповнена пітьми, без країв, без верху, без низу. Незважаючи на її розміри, луни не було. Не відчувалось ані протягу, ані найменшого вітерцю. Повітря було затхлим і важким, як у могилі.

— Там унизу повинна бути вода, — пробурмотів Ґлокта, похмуро поглядаючи за поручні. — Повинно ж бути хоч щось, правда?

Він звів прищурений погляд догори.

— Де стеля?

— Тут смердить, — поскаржився Лютар, затискаючи носа рукою.

У цьому Лоґен із ним погоджувався. Він добре знав цей запах, і його губи викривилися від ненависті.

— Смердить клятими плоскоголовими.

— О так, — мовив Баяз, — і шанка — це теж справа рук Творця.

— Невже?

— Еге. Він створив їх із глини, металу й решток плоті.

Лоґен витріщився.

— Він їх створив?

— Вони повинні були брати участь у його війні. Проти нас. Проти магів. Проти його брата Джувенса. Він вивів перших шанка і випустив їх у світ — рости, плодитись, нищити. Таким було їхнє призначення. Ми полювали на них багато років після смерті Канедіаса, але зловити всіх нам не вдалося. Ми загнали їх у найтемніші куточки світу, де шанка знову росли та плодились, а тепер вони звідти виходять, щоб і надалі рости, плодитися та нищити, як їм і призначено.

Лоґен приголомшено дивився на нього.

— Шанка, — Лютар загиготів і похитав головою.

Плоскоголові були не жартом. Лоґен різко обернувся, перегородивши вузький балкон своїм тілом і нависаючи над Лютаром у напівтемряві.

— Що смішного?

— Ну, просто, всі ж знають, що їх не існує.

— Я боровся з ними власними руками все життя, — загримів Лоґен. — Вони вбили мою дружину, моїх дітей, моїх друзів. Північ кишить клятими плоскоголовими. — Він нахилився. — Тому не розказуй мені, що їх не існує.

Лютар зблід. Він поглянув на Ґлокту, очікуючи, що той його підтримає, але інквізитор сперся на стіну і розтирав ногу, міцно зціпивши губи, а на його змученому обличчі ряснів піт.

— Так чи інак, мені насрати! — огризнувся він.

— У світі є чимало шанка, — прошипів Лоґен, наблизившись впритул до Лютара. — Може, одного дня вони тобі зустрінуться.

Північанин розвернувся і попростував за Баязом, який уже зникав під аркою у дальньому кінці балкону. Він не мав жодного бажання залишатись тут на самоті.

«Ще один коридор».

Він був величезний, з обох боків оточений мовчазним лісом колон, населений безліччю тіней. Світло смугами спадало високо згори, утворюючи на кам’яній підлозі дивні візерунки, фігури із світла і темряви, лінії чорного та білого.

«Схоже на письмо. Невже, тут якесь послання? Спеціально для мене?»

Ґлокта тремтів.

«Може, якщо подивитися ще хвильку, мені вдасться зрозуміти…»

Повз нього пройшов Лютар. Його тінь впала на підлогу, лінії розділились, і відчуття зникло. Ґлокта стріпнувся.

«Я втрачаю глузд у цьому проклятому місці. Треба мислити тверезо. Тільки факти, Ґлокто, самі факти».

— Звідки йде світло?

Баяз змахнув рукою.

— Зверху.

— Там є вікна?

— Мабуть, є.

Палиця Ґлокти цокала то крізь світло, то крізь темряву, а його ліва нога волочилася позаду.

— Невже тут самі коридори? Який в усьому цьому сенс?

— Кому дано пізнати думку Творця? — пафосно відповів Баяз. — Чи осягнути його великий задум?

Здавалося, він ледь не пишався тим, що ніколи не відповідав прямо.

На думку Ґлокти, вежа загалом була прикладом колосальної і даремної трати зусиль.

— Скільки людей тут проживало?

— Давним-давно, у кращі часи — багато сотень. Тут жили люди різного штибу, які служили Канедіасу і допомагали йому з роботами. Але Творець завжди був недовірливим і ревно захищав свої таємниці. Поступово він витурив своїх послідовників до Аґріонта, в Університет. Наприкінці тут жили всього троє. Сам Канедіас, його помічник Яреміас, — на мить Баяз затнувся, — і його донька Толомей.

— Донька Творця?

— І що з того?

— Та нічого, зовсім нічого.

«І все ж маска сповзла з нього, хоч і на мить. Дивно, що ця вежа йому так добре відома».

— Коли ви тут жили?

Баяз спохмурнів.

— Існує така річ, як забагато запитань.

Ґлокта дивився йому вслід.

«Сульт помилився. Зрештою, й архілекторові не судилось бути ідеальним. Він недооцінив Баяза і поплатився. Хто цей голомозий, дратівливий дурень, здатний виставити наймогутнішого чоловіка у Союзі безпорадним бовдуром?»

Тут, углибині цієї таємничої споруди, відповідь не здавалася такою вже й дивною.

«Перший з-поміж магів».

— Прийшли.

— Куди? — запитав Лоґен.

В обидві сторони, плавно звертаючи і розчиняючись в пітьмі, тягнувся коридор. Його стіни, збудовані із величезних камінних брил, здавалися суцільними.

Баяз не відповів. Він обережно водив руками по каменю, щось шукаючи.

— Так. Прийшли.

Баяз дістав ключ з-за коміра сорочки.

— Раджу вам приготуватися.

— До чого?

Маг встромив ключ у невидиму шпарину. Один із каменів у стіні несподівано зник, відлетівши до стелі з оглушливим гуркотом. Лоґен відсахнувся, хитаючи головою. Він побачив, як Лютар зігнувся, затиснувши руками вуха. Весь коридор, здавалося, сповнився громохким відлунням.

— Чекайте тут, — сказав Баяз, хоча Лоґен ледь чув його через дзвін у вухах. — Нічого не торкайтесь. Нікуди не йдіть.

Він увійшов до отвору, залишивши ключ у стіні.

Лоґен зазирнув за ним. В кінці вузького проходу мерехтіло світло і звідти линув поривчастий звук, що нагадував дзюрчання струмка. Лоґен відчув, як його сповнює незвична цікавість. Він озирнувся на інших двох. Мабуть, Баяз мав на увазі лише їх? Він пірнув у прохід і примружився, опинившись у яскравій, округлій кімнаті. Світло лилось високо згори, різке світло, на яке після звичного мороку було майже боляче дивитись. Вигнуті стіни були викладені з бездоганного білого каменю, по якому сочилась вода, що текла звідусюди і збиралась у круглому басейні нижче.