На лезі клинка - Джо Аберкромбі

Лоґен підкрався до мага, часто дихаючи. Наприкінці моста була плита з білого каменю. Зверху на її гладку, тверду поверхню прямо по центру скрапувала вода: все «крап», «крап», «крап» в одну й ту саму точку. Під тонким шаром вологи лежали два предмети. Перший був звичайним квадратним ящиком, викутим із темного металу. В ньому, мабуть, могла поміститись людська голова. Інший предмет видавався значно дивнішим.

Він скидався на зброю на кшталт сокири. Довге древко, зроблене із тонких металевих трубок, що обвивали одна одну, наче старі виноградні лози. На одному кінці шерехате руків’я, а на іншому — плаский шматок металу, помережаний дрібненькими отворами, з якого стирчав довгий тонкий гачок. На його численних поверхнях вигравало світло, виблискуючи краплями вологи. Дивна, красива, чарівна річ. На руків’ї блищала одна літера, срібна на темному металі. Лоґен знав її — така сама була і на руків’ї його меча. Мітка Канедіаса. Робота Майстра Творця.

— Що це? — запитав він, простягаючи руку.

— Не торкайся! — закричав Баяз, ляскаючи Лоґена по руці. — Хіба я не казав тобі чекати за дверима?

Лоґен зробив непевний крок назад. Він ще не бачив мага таким стривоженим, проте не міг відвести очей від дивного предмета на плиті.

— Це зброя?

Баяз зробив глибокий, розмірений подих.

— Найжахливіша, друже мій. Зброя, від якої не здатна захистити жодна сталь, жоден камінь, жодна магія. Навіть не наближайся, я тебе попереджаю. Це небезпечно. Канедіас назвав її Розділювачем. Саме нею він убив свого брата Джувенса, мого учителя. Якось він казав мені, що в неї є два вістря. Одне з них тут, друге — у Потойбічні.

— Що це до дідька означає? — пробурмотів Лоґен.

Він не бачив навіть одного вістря, яким можна різати. Баяз стенув плечима.

— Якби я знав, то, мабуть, був би Майстром Творцем, а не всього лише Першим з-поміж магів.

Він потягнувся вперед і підняв ящик, скривившись так, наче він був напрочуд важкий.

— Можеш допомогти?

Лоґен підхопив ящик знизу і охнув. Навіть суцільний металевий куб не міг стільки важити.

— Важезний, — прокректав він.

— Канедіас намагався зробити його міцним. Настільки міцним, наскільки дозволяли його великі здібності. Не для того, щоб захистити його вміст від світу, — він подався вперед і стишив голос, — а для того, щоб захистити світ від його вмісту.

Лоґен опустив похмурий погляд.

— Що в ньому?

— Нічого, — пробурмотів Баяз. — Поки що.

Джезаль намагався згадати трьох чоловіків, яких він ненавидів найбільше. Брінт? Просто чванливий бовдур. Ґорст? Він лише намагався перемогти Джезаля у фехтувальному поєдинку. Варуз? Всього лише стара пихата задниця.

Ні. Очолювала його список оця трійця. Пихатий старий з його ідіотськими балачками і самовдоволеною загадковістю. Здоровенний дикун з його бридкими шрамами і грізним пришуром очей. Зверхній каліка з його самовдоволеними коментариками і претензіями на мудреця світового рівня. Цієї трійці, разом зі спертим повітрям і безкінечним мороком у цьому жахливому місці, було майже достатньо, щоби Джезаля знову знудило. Єдиним, що йому уявлялось гіршим за нинішнє товариство, була відсутність товариства взагалі. Він придивився до тіней навколо і здригнувся.

Аж ось вони звернули за ріг, і на душі полегшало. Попереду виднівся клаптик сонячного світла. Він поспішив до нього, обганяючи Ґлокту, котрий шкандибав з палицею. У нього ледь слинка не потекла на саму лише думку про повернення назовні.

Вийшовши на відкрите повітря, Джезаль заплющив очі від задоволення. Холодний вітер пестив його обличчя, і він вдихав його на повні груди. Полегша була невимовна, так наче він був ув’язнений у темряві декілька тижнів, так наче розтиснулися пальці, що стискали його горло. Він попростував широким, відкритим простором, викладеним пласким рівним камінням. Дев’ятипалий і Баяз стояли попереду пліч-о-пліч, біля парапету, що сягав їм до пояса, а за ним…

Вимальовувався Аґріонт. Мозаїка білих стін, сірих дахів, блискучих вікон, зелених садів. Вони стояли аж ніяк не на самій вершині Будинку Творця, всього лиш на одному із найнижчих дахів, над брамою, але все одно було страшно високо. Джезаль впізнав занедбаний Університет, сяючий купол Осередку лордів, присадкуватий обрис Будинку питань. Було видно Площу маршалів і чашу дерев’яних трибун серед будинків, мабуть, навіть крихітну жовту цятку фехтувального кола посередині. За цитаделлю, оточеною білим муром і виблискуючим ровом, сірою масою під брудно-сизим небом розкинулося місто, тягнучись аж до самого моря.

Джезаль недовірливо і радісно засміявся. Велика вежа здавалася звідси не більшою за драбину. Він настільки вивищувався над світом, що все, здавалося, завмерло, застигло у часі. Він почувався королем. Жодна людина не була тут уже сотні років. Він був величним, вельможним, значно важливішим за ту людську дрібноту, що змушена жити і працювати в крихітних будиночках унизу. Джезаль обернувся, щоб поглянути на Ґлокту, але каліка не всміхався. Він виглядав ще блідішим, ніж був досі, похмуро дивився на іграшкове місто, а його ліве око сіпалося від тривоги.

— Боїтеся висоти? — засміявся Джезаль.

Ґлокта повернув до нього своє пополотніле обличчя.

— Сходи. Ми піднялись сюди без сходів!

Усмішка Джезаля почала в’янути.

— Десь мали бути сходи, розумієш? Як так, що їх не було? Як? Скажи мені!

Джезаль зглитнув слину, обдумуючи, як вони сюди дістались. Каліка був правий. Не було ні сходів, ані підйомів. Вони не піднімалися і не спускались. Але якимось чином вони опинились тут, значно вище за найвищу вежу Аґріонта. Йому знову стало зле. Тепер цей краєвид здавався нудотним, огидним, бридким. Джезаль невпевнено позадкував від парапету. Йому хотілося додому.

— Я переслідував його крізь пітьму, сам-один, і тут ми зіткнулись. Я і Канедіас. Я і Майстер Творець. Тут ми билися. Вогонь, сталь і плоть. Тут ми стояли. Він скинув Толомей з даху на моїх очах. Я бачив, як це сталося, але не міг його спинити. Вбити власну дочку — уявляєте? Вона заслуговувала на це менше за всіх. Я не знав більш невинної душі.

Лоґен нахмурився. Він не уявляв, як на це реагувати.

— Тут ми боролись, — пробурмотів Баяз, а його м’ясисті руки міцно вчепились у голий парапет. — Я бив його вогнем, сталлю і плоттю, а він мене. Я скинув Творця вниз. Він полетів, охоплений вогнем, і розбився об міст. Так останній із синів Еуза покинув цей світ, і багато їхніх таємниць було втрачено назавжди. Вони вчотирьох знищили одне одного. Прикро.

Баяз повернувся до Лоґена.

— Але це було дуже давно,