Меч і хрест - Лада Лузіна

Тільки це не допомогло… Катя відходила. Повільно і невблаганно, разом із днем за півколом дверей. І її обличчя вже перестало бути гарним.

– Це була помилка, – сказала раптом вона.

– Що? – зраділа її репліці Дарина.

– Музей. Моя помилка… Він мав рацію! Не можна було привертати увагу. Але ви однаково не зрозуміли. Однаково…

– Про що ти, Катрусю?

– Не зрозуміли, що там – я, – вимовила вона на подив чітко.

– Де там? У музеї? Але це неможливо. – Дарина зрозуміла, що Катя марить.

– Можливо… На Чортові. Швидше, ніж на…

– Таксі? – Ні, це було не марення! І Дарина приголомшено округлила очі: висока постать із темним, зібраним у хвіст волоссям – Катя! Але… – Але навіщо? – здивувалася Чуб. – Ти опритомніла? Бачила уві сні? Ти розповіла нам не все? Той богатир – Ілля?

– Інший… Доб…

– Добриня?

– І у Володимирському.

– Ти підпалила Володимирський?! – непідробно подивувалася Землепотрясна. – Але чому? Навіщо тобі це було потрібно?

– Бути першою… єдиною… най… – видихнула Дображанська. – Він іде. Вже скоро…

– Хто? – Дарина озирнулася на всі боки. – Ти кажеш про Яна? Про хлопця з каблучкою? Ти прочитала у книзі про обряд? Ти зрозуміла, що тут відбувається? Ти збила Мира спеціально?

– Ні. Але так краще. Присуха. Він міг розповісти вам про…

– Змія?

– Він не знав… Думав, скарб. Але вже не міг… Не міг убити… Але міг перешкодити. Їм.

– Своєму кодлові? Але їм не треба було нікого вбивати! Обряд завершено.

– Ні. Потрібна Києвиця… Тут. Її кров… Уся справа в ній. Він іде на кров.

– Ян – на кров? – Дарина знов обернулася, безпорадно дивлячись на двері.

Їй було несила гніватися на Катю, що вмирала й заплатила занадто дорогу ціну за віру у власну кращість. Лише подумала: он воно як… Недаремно Мир переконував їх, що смерть Килини та інцидент у музеї не вписуються в загальний пейзаж. Ще б – хто-хто, а він точно знав, що не здійснював цього! І ще зрозумів: аби завершити обряд, треба вбити одну з них. І зрозумів, що не може вбити Марійку. І навіть її подругу, просто тому, що це ЇЇ подруга!

Яка все ж страшна штука любов, якщо йому було простіше померти самому…

– Боляче, – повторила Катя. – Як боляче помирати… Але тоді було ще болючіше. Ти бачила…

– Що?

– Ще болючіше. У центрі…

Почувся гучний шерех кроків, і, зацьковано сіпнувшись, Дарина з полегшенням побачила Марійку.

– Марійка! – радісно вигукнула вона. – А де богатирі? – Вже менш радісно.

– Ми – богатирі! – суворо відповіла та.

– Що, не спрацювало? – скрикнула Чуб.

– Боже, що з нею? – з гуркотом скинувши тягар зі своїх плечей, Марійка, забувши про все на світі, кинулася до пораненої, падаючи на коліна та простягаючи до неї благальні руки.

– Вона виживе, виживе! – зачастила Дарина, немов молитву. – Це не Ян. Це сатаністи. Але я її перев’язала. Я послала Митю. Зараз прийдуть лікарі…

– Кого ти послала? – трагічно завила Ковальова. – Митю? Він же божевільний! йому ніхто не повірить! Ніхто не прийде, хоч скільки б він їх кликав!

– О Боже! – у відчаї закричала Чуб, одурівши від власного проколу. – Я зараз, – підхопилася вона. – Швидко!

– Стій, ти без спідниці!

– Байдуже!

– Тебе саму запроторять до психлікарні!

– Пізно… – відлунням озвалася Катя.

І Марійка зрозуміла: пізно – щось невизначене під назвою життя вже згасало в чорних очах Каті, витікало зі шкіри, стиралося з губ. І архангел Михаїл, що височив над Катею, з подолом, забрудненим Катиною кров’ю, з жіночим обличчям і двома червоними стрічками у волоссі, був невблаганний, як сама смерть.

– Ні! – зупинила Марійка подругу, що добігла до дверей, і, вчепившись у безживні й холодні долоні Каті, заговорила пристрасно – спочатку невпевнено й кострубато, потім гладко й гаряче, вірячи все сильніше з кожним вимовленим словом:

– Ти, що прийшов на цю землю, попроси Того, хто тебе послав! – І знаючи тепер, кого вона просить – Батька – небо і Землю-матінку: – Повернути мені життя оце, в ім’я Граду мого, та блага землі його, і небес його, і грішних чад його…

Катя гортанно застогнала. Глибоко, несамовито, страшно, вигнувшись хворобливою дугою і закидаючи назад голову й руки. Здригнулася, ніби її вдарили у груди, перекрутившись усім тілом, і опала, впустивши підборіддя.

– Це воно? – прохрипіла Дарина. – На тринадцять годин?

– Ні… – прохально прошелестіла Марійка, ледве ворушачи губами. Вона прохала про чудо! Адже перший раз уже був… І, опустивши голову, Марійка зі страхом заглянула в обличчя Каті.

Обличчя підвелось і поглянуло на неї з сильним, вимогливим, напруженим запитанням – неприємним, але живим! Абсолютно живим, що виключало будь-яку неприязнь!

– Катю… – розпливлася в слізно-щасливій усмішці Марійка. – Катю! Як ти почуває…

І тут Катя забилася в довгому істеричному сміхові, вирвавши руки з Марійчиних стривожених рук і зажмуривши безумні очі. Трохи розплющила їх і зареготала знову на їхні спантеличені, перевернуті фізіономії.

– Чорт! – несамовито крикнула вона.

– Що накашете, хашяйко? – Згусток темряви миттєво виринув із темного кута церкви.

– Лавка!

Чорт блискавично опустився на карачки, ввігнувши спину й підвівши послужливу задню точку. Продовжуючи сміятися, хапаючись за стіни, Катя насилу підвелася з кам’яної підлоги і з найприроднішим виглядом умостилася на волохату «лаву».

– Катю! – заговорила, нарешті, Дарина. – Ти вижила!!! Катрусю…

– Катя, Катя, Катруся, – глузливо пробурчала Катерина. – До чого ж вона