Сяйво - Стівен Кінг

— Спасибі, — сказав Дік. — Вибачте, що накричав.

— Хіба вперше, — з усмішкою відповів водій. — Здається, ви неначебто заведений. Візьміть-но. — На коліна Геллорана впала пара товстих синіх вовняних рукавиць. — Коли знову зіскочите з дороги, вони вам знадобляться. Морозить. Беріть, коли, звичайно, не хочете решту життя длубатися в носі в’язальним гачком. Потім надішлете назад. їх дружина зв’язала, так я до них нерівно дихаю. Ім’я й адреса вшиті просто в шов. До речі, звуть мене Говард Коттрел. Як стануть непотрібні, відішлете їх назад, та й по всьому. Але запам’ятайте — щоб я за доставку не платив.

— Добре, — сказав Геллоран. — Спасибі. От не щастить...

— Ви обережніше, я б і сам вас підвіз, та справ по горло.

— Та нічого. Ще раз спасибі.

Він почав піднімати скло, але Коттрел зупинив його.

— Як доберетеся в Сайдвіндер, якщо доберетеся, сходіть у «Деркін Коноко». Поруч із читальнею, не заблукаєте. Запитаєте Леррі Деркіна. Скажіть, вас Коттрел послав — треба, мовляв, найняти один із його снігоходів. Назвете моє ім’я й покажете ці рукавиці, тоді вийде дешевше.

— Знов-таки, спасибі, — сказав Геллоран.

Коттрел кивнув.

— Кумедно. Ніяк ви не могли знати, що в «Оверлуку» проблеми... телефон вирубався, б’юсь об заклад. Але я вам вірю. Я іноді нутром чую.

Геллоран кивнув.

— І я теж — іноді.

— Ага. Знаю. Тільки обережніше там.

— Добре.

Коттрел зник у пітьмяній завісі, помахавши на прощання рукою. Шапочка механіка й далі зухвало трималася на голові. Геллоран знову натиснув на газ, ланцюги молотили сніжний покрив шосе й нарешті зарилися в нього настільки, що «б'юїк» зрушив з місця. Позаду Говард Коттрел, прощаючись, востаннє натиснув на клаксон, хоча, по суті, це було необов'язково — Геллоран і так відчував, що той бажає йому удачі.

«Ось два сяйва за день, — подумав Дік, — мабуть, це щось на кшталт хорошої прикмети». Однак Дік не вірив у прикмети, ні в погані, ні в хороші. Те, що він за один день зустрів двох людей, здатних сяяти (хоча зазвичай траплялося п'ятірко за рік, не більше), могло не означати зовсім нічого. Відчуття, що все вирішене, відчуття

(що все завершилося)

яке він не міг точно визначити, дотепер не покинуло його. Воно...

На вузькій звивистій дорозі «б'юїк» увесь час намагався вильнути то в один, то в інший бік, так що Геллоран вів його обережно, затамувавши подих. Увімкнувши ще раз приймач, він почув голос Арети, а Арета — це чудово. З нею він розділив би герцевський «б'юїк» хоч зараз.

Від чергового пориву вітру машина захиталася й заковзала вбік. Геллоран вилаявся й ближче нахилився до керма. Арета доспівала пісню, і знову заговорив диск-жокей, він повідомив Геллорану, що сісти сьогодні за кермо — вірний спосіб розстатися з життям.

Геллоран вимкнув приймач.

Він усе-таки дістався до Сайдвіндера, хоча їхав до міста від Естес-Парку чотири з половиною години. На той час, як він вибрався на Нагірне шосе, зовсім стемніло, але буран і не думав слабшати. Двічі дорогу перепиняли замети, що доходили «б'юїкові» до даху, так що довелося зупинитися й чекати, поки снігоочисники розчистять проїзд. До одного замету снігоочисник під'їхав по смузі Діка, і гудок знову пролунав зовсім поруч. Шофер обмежився тим, що об'їхав машину Геллорана. Він не висунувся, щоб сказати, що думає, просто показав кілька непристойних жестів, знайомих усім старшим десяти років американцям, і знаки ці навряд чи були миролюбні.

Здавалося, що ближче Дік під'їжджає до «Оверлука», то щось дужче підганяє його, змушуючи квапитися. Він піймав себе на тому, що постійно поглядає на годинник. Руки Діка неначе рвалися вперед.

За десять хвилин після того, як він завернув на Нагірне, промайнули два покажчики. Свистячий вітер очистив обидва написи від сніжної оболонки, так що їх можна було прочитати. Перший вказував:

САЙДВІНДЕР, 10.

Другий:

У ЗИМОВІ МІСЯЦІ ДОРОГА ЗА 12 МИЛЬ ПОПЕРЕДУ ЗАКРИТА.

— Леррі Деркін, — пробурмотів Геллоран собі під ніс. У приглушеному зеленуватому світлі приладового щитка обличчя Діка мало вигляд напружений і стомлений. Було десять хвилин на сьому — Леррі... «Коноко» біля бібліотеки.

І тоді на нього всією вагою обрушився запах апельсинів, а з ним — думка, потужна, смертоносна, повна ненависті.

(ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ ЗВІДСИ, БРУДНИЙ НІҐЕРЕ, ТЕБЕ ЦЕ НЕ СТОСУЄТЬСЯ, НІҐЕРЕ, ЗАВЕРТАЙ ГОЛОБЛІ, РОЗВЕРТАЙСЯ, АБО МИ ТЕБЕ ПРИБ'ЄМО, ПІДНІМЕМО НА ПАЛІ, ТИ, МАВПО ЧОРНОЖОПА, А ПОТІМ СПАЛИМО ТІЛО, ОСЬ ЯК МИ ОБХОДИМОСЯ З НІҐЕРАМИ, ТАК ЩО ЗАРАЗ ЖЕ ПОВЕРТАЙ НАЗАД!)

У замкнутому просторі машини пролунав крик Геллорана. Послання прийшло до нього не словами, а серією загадкових образів, які вкарбовувались у свідомість із жахаючою силою. Щоб стерти їх, він випустив кермо.

І тут машина урізалася крилом у бордюр, відскочила, наполовину розвернулася й зупинилася, вхолосту крутячи задніми колесами. Геллоран різко вирубав зчеплення, а потім сховав обличчя в долоні. Він не плакав — лише виривалося переривчасте «ох-хо-хо». Груди важко здіймалися. Він розумів, що якби його настигнув цей удар на тому відтинку дороги, де хоч одне узбіччя обривалося в прірву, він був би вже мертвий. Може, так і було задумано. І в будь-який момент удар міг наздогнати його знову. Доведеться захиститися. Його обступила надзвичайно потужна кривава сила — можливо, це було пам'яттю. Він тонув в інстинкті.

Дік відтулив руки від лиця й обережно розплющив очі. Нічого. Якщо щось і намагалося знову злякати його, воно не змогло до нього пробитися. Він відгородився.

І ось таке трапилося з хлопчам? Господи, таке трапилося з маленьким хлопчиком?

Дужче від усіх інших образів Діка тривожив чавкаючий звук — начебто молотком лупили по товстій скибі сиру. Що це означало?

(Боже, тільки не малий. Господи, благаю!)

Увімкнувши малу швидкість, він одночасно трохи додав газу Колеса закрутилися, зачепилися шинами за дорогу, знову закрутилися, зачепилися ще раз. «Б’юїк» поїхав, фари слабко розсіювали сніжні вири. Геллоран глянув на годинник. Уже майже половина сьомої. На нього нахлинуло відчуття, що вже справді дуже пізно.

Венді Торренс нерішуче стояла посеред спальні й дивилася на сина, що миттю заснув.

Півгодини тому шум припинився. Увесь і одразу. Ліфт, вечірка, звуки дверей, що