Лазарус - Світлана Тараторіна

— А нам з-з-з водяниками ділити немає чого. Вони теж у 3-з-змія вірять. Тільки по-с-своєму. Через Джерело,— Гальванеску підбіг і з несподіваною люттю видер банку з рук Тюрина.

— Що це? — здивувався сищик.

— Мої вірування вас-с не обходять! С-с-свобода с-с-со-вісті, як-не-як,— напустився змієголовець, з особливою обережністю ставлячи яблуко-серце на місце.

— Ага, свобода,— проказав Тюрин, згадуючи перекинутий потяг.— У вас тут не острів, а первісний рай. Своя Ліліт предковічна — мадам Гінда, коло обраних. Ви ж у ніч убивства Ющинського у неї веселилися?

— 3-заходив по-с-сус-сідському,— знітився змієголовець.— Міс-сця тут безлюдні. Іноді приємно вечорами, піс-сля довгої роботи, відпочити в інтелігентній компанії. Це ж не з-з-заборонено!

— Нічогенькі інтелігенти з бісиць і продажних дівок,— Тюрин ще раз кинув оком на банку з серцем.— Що цікавого пригадуєте з того вечора? Хто був?

— А хіба мадам Гінда не с-с-сказала?..

Руки змієголовця дрібно затремтіли, а кігті стукотіли, як зуби у замерзлого. Він закрутив головою у пошуках правильної відповіді.

— Сказала, хочу почути вашу відповідь.

Зміеголовець нервово ковтнув і, на подив Тюрина, став чистіше говорити.

— Ну, як с-сказала, то... купець Тартаров, князь Басараб та й я.

— Ще когось бачили? — Олександр Петрович тицьнув пальцем у груди змієголовцю і зазирнув у самі скельця.

— А кого мав бачити? — мало не плакав Гальванеску.

— Наприклад, водяника? — тис далі Тюрин.

— Я не бачив! — нарешті прокричав доктор.

Тюрин підбадьорливо поплескав його по плечу. Подумки хвалив себе за те, що перехопив Гальванеску раніше за Гінду: «Такому боягузу простіше простого мізки вправити».

— А це, треба розуміти, належить князю? — Олександр Петрович показав кинджал. Зброя на змієголовця справила майже магічний вплив. Він відскочив, замахав руками і, здавалося, почав задихатися.

— Та не бійтеся, не будемо ми вас різати,— посміхнувся Тюрин І ще ближче присунув ножа.— Кинджал примітний. У Києві його, мабуть, кожний на Басарабі бачив?.

— Князя. При ньому був. Не чув, щоб губив,— схлипнув доктор і, здавалося, зовсім позбувся зміїного акценту.

— Я того упиря з-зовсім не з-знаю,— за мить узяв себе в руки доктор.— Він Гінди гіс-сть. Нещодавно об’явився.

— Її коханець? — майже лагідно перепитав Тюрин, у голові вже вибудовувалася струнка версія.

— Не з-знаю, не думаю. Вона ж з-з Тартаровим...

Тюрин ще раз поплескав його по плечу. З Гальванеску буде важко у суді, мадам Гінда, звівши брови, знову почне плутатися, але вмілий прокурор упорається. Та й це вже не його, Тюрина, проблеми. На нього чекає столиця і теплі обійми Тамари.

*

— Знаєте, що я думаю? — вже на зворотній дорозі проказав Тюрин. Був собою задоволений.

Топчій розвернувся. Вже кілька секунд тривожно вдивлявся у височінь. От-от мали спалахнути зірки. З заходу потягнулися важкі дощові хмари, й околодочний з полегшенням зітхнув.

— Думаєте, князь хлопчика порізав?

— Упир,— підкреслив Тюрин, незадоволений кволим ентузіазмом околодочного.— Ющинський, певно, у своїй манері стовбичив під вікнами мадам. Побачив її з князем, ті злякалися, що він розповість Тартарову. Упир погнався і не стримався. З десмодусами, особливо незрілими, таке буває — не здатні приборкати звірину натуру...— Олександр Петрович зупинився на півслові й раптом згадав, що йому муляло від першої згадки про упиря.

Вечірній Дніпро гудів від перевізників. Гуляки забиралися подалі на острови. Весела компанія на чолі з алконостом уже прямувала до Гінди. Рум’яні відьми-перекупки, що пливли їм назустріч, помахали руками. Поверталися з київського базару. Наймолодша під радісний регіт подруг кинула яблуко у човен. Тюрин підморгнув, схопив фрукт, потер об рукав і смачно відкусив.

— Але як князь Басараб примудрився на острові дачу будувати? Упирі ж не терплять плинну воду?

VI

— Яку такому гармидері накажете працювати? — крізь зуби процідив Тюрин.

Галас долинав звідусіль. Присутствені місця, де розташувалася міська поліція, нагадували мурашник. Тут тобі і пожежні з кіньми, і санітарна інспекція, і управа Межі, і Комісія з видів, і ще з десяток контор і конторок.

Тюрину, як столичному гостю, виділили просторий кабінет неподалік від Скалонне, але спека і духота не дозволяли зачинити вікна. Знадвору діймав майданний гамір. Якийсь божевільний, здавалося, під самим вікном у Тюрина провіщав прихід Змія.

— Слухайте і почуйте! Книга Одкровень свідчить — у 1914-му розпочнеться кінець віків! Уже летить над нами зірка війни, і хлопчика вбили недаремно!

День почався препогано. І комета Делавана, про яку на першій шпальті писала газета «Киянин», була ні до чого. Водяники влаштували страйк. Десятки суден не змогли зрушити з місця. Величезні пароплави двох товариств нудилися у доках. Аквуси вимагали звільнити Мокрого Лина. Скалонне вже поїхав до генерал-губернатора, мали полетіти чиїсь голови.

Тюрин перехопив київського поліцмейстера у приймальні, встиг озвучити свою версію, але Скалонне вона не сподобалася.

— Ви ж не хочете піти на поступки водяникам, дорогенький? — трусилися розкішні вуса поліцмейстера.— У нас є підозрюваний. Ви знайшли знаряддя вбивства. Нехай суд вирішить. Ми не можемо вести переговори з терористами. А водяники формено тероризують місто. Крім того, мадам Гінда і названі вами персони — поважні члени громади. Це серйозні звинувачення. Потрібні докази.

Скалонне був готовий погодитися з поясненням Гінди. Мовляв, кинджал украв у князя Басараба водяник, щоб убити Ющинського. Але Тюрин оглянув тіло, і сумнівів стало ще більше.

Рана виявилася не просто величезною, а й дуже дивною. Здавалося, хтось чітко розрізав хлопчика від сонячного сплетіння до пупка і навхрест під ребрами, обережно витяг органи (ніби їх ніколи і не було) й обробив краї. Принаймні вони мали вигляд таких, що встигли давно загоїтися.

Найбільше Тюрина здивувало відсутність укусів. Буває, що упир вбиває не заради крові. Але й тоді мусить відзначити перемогу над ворогом своїми іклами. Це один з найважливіших забобонів десмодусів.

«Вони не дурні. Могли навмисно так обставити. Але як упирю вдалося знехтувати своєю природою?» — міркував Тюрин, гортаючи «Зведення видів людиноподібних по Київській губернії» Д. Е. Беллінга. Така сама книжка завжди лежала у батька на столі. І якщо Олександр хотів розпитати про якийсь вид, то мусив спершу зазирнути до класифікації Беллінга, а потім діймати батька.

Басараб не тільки не покусав хлопчика. Він порушив загальновідоме правило, про яке Тюрин згадав учора: упирі ненавидять