Лазарус - Світлана Тараторіна

Гальванеску зіщулився в очікуванні на нову напасть. Тюрин махнув револьвером на розбурхану компанію.

— Гарні спільники завжди мають секрети один від одного, так? Говоріть, докторе!

— Ющинський був представником рідкісного виду amphibia symbiotic,— пробелькотів Гальванеску.— Думаю, таким його зробили водяники, щоб помістити в нього «дар Джерела Змієві» — священну рибину.

— Тобто зовні він був людиною, а всередині мав рибу? — охнула лжевідьма.

— Так,— підтвердив Тюрин, а подумки подякував батькові за книгу Лазаруса.— Звісно, легенда про «дар Джерела» — лише казкове пояснення наукового факту. Ющинський був amphibia symbiotic і вмер, бо з нього втекла риба. А от чому вона це зробила? Через ваші дії чи з власної волі — нехай вирішує суд чи комісія з видів. Можуть принагідно і рибу запитати, підозрюю, вона десь серед водяників.

Запанувала тиша. Гінда шукала погляду купця, упир кинувся щось спитати, але вчасно зупинився. Гальванеску думав про своє. Обличчя Тартарова розпливлося у посмішці. Він першим зрозумів, що вони уникли звинувачення у вбивстві.

— Хлопчика ми не вбивали. Риба сама втекла.

— Але це не скасовує того, що буде суд і нові сеанси викриття,— посміхнувся у відповідь Тюрин.— Парфентію Кіндратовичу, Тартарова таки будемо в’язати. Спроба хабара, напад на представника влади...

Остання фраза зависла у повітрі. Жоден м’яз не здригнувся на обличчях. Навіть херувими під стелею припинили кувікати, й у кімнаті запанувала загрозлива тиша. Всю увагу звинувачуваних поглинуло щось за спиною сищика.

До Тюрина давно долинав шум від дверей, потріскування і скавучання, ніби до хати просився великий собака. Але театральний акт викриття вимагав максимального зосередження. Крім того, на сторожі залишався Топчій. З цим-то він міг упоратися. Олександр Петрович розвернувся, щоб нагримати на околодочного, і закляк. Його очі округлилися, а ідеально зачесане волосся стало дибки.

А наступної миті тіло слідчого згріб величезний кошлатий звір. Гострі ікла вп’ялися у тлусту горлянку. Ще кілька секунд марно здригалися кінцівки, доки столичний гість не затих на підлозі у чорній калюжі крові.

*

— Ви, Парфентію, на своїй роботі зовсім здичавіли. Вже й шефа загризли,— купець раз по раз підносив до губ руку, не помічаючи, що баклажки давно немає.

Світлиця перетворилася на поле битви. В центрі лежав розтерзаний Тюрин. Неподалік стогнав Топчій. Йому до рота щось вливав Петюня. Рідина витікала крізь вовчі зуби, але людська подоба почала повертатися.

— А ти, лихо відділове, де так довго швендяв? — заскавучав околодочний до злидня.— Бач, що наробив? Солоха, чортова душа, мала ще два дні тому протиотруту зварити. Зараз же місяць у повні. Без бормотухи мені не життя. А він працюй і працюй. І що я тепер Скалонне скажу?

Відьма, відвертаючись від тіла, простягнула вовкулаці хустинку.

— Ні, у вбивстві поліціянта ми точно не винуваті! — заверещав упир.

— А все так добре складалося, могли обійтися невеликими грошима,— зітхнув Тартаров. У його руках знову було пійло.

— Може, й обійдеться,— задумливо промимрив доктор.— Давайте до мене в лабораторію. Спробуємо відживити.

— Перекваліфікуємо слідчого у людиноподібного? — очі Тартарова весело спалахнули. Вже за мить він роздавав накази.— Не сидіть, як мертвий, Фабіане, хапайте за ноги. Важкий, собака. Парфентію, сховайте ікла, то не про вас. Візьміть краще руки, а я князю з ногами допоможу, він же у нас пісник, сили зовсім не має. Злидень, як тебе там, допоможи, коли вже тут! Чорт, новий костюм у кров перепаскудив.

— Ех, хотів би і я колись стати справжнім змієголовцем,— замріяно провів поглядом розтерзаного слідчого доктор.

Справа друга

А документик-бо — липа

I

— Це все Добринін! — наче з трибуни, проревів берсерк Фрідрих-Рудольф Людвигович Фальдберг. З ведмежої пащі бризнула слина. Хутро на загривку стало дибки.— З гласними від людей таку капость учинили, щоб гласних від нечисті очорнити!

Київський поліцмейстер Скалонне подивився на депутата Міської думи з неприхованою нудьгою. Наближався обід, і тільки регалії гостя тримали поліцмейстера у кріслі.

На свої молоді роки Фрідріх-Рудольф Фальдберг устиг зробити неабияку кар’єру. Був єдиним керівником фракції не-людей у Міській думі. Завзято боровся за права інакших у місті. На останніх виборах Фальдберг обіцяв збільшення місць для людиноподібних у школах, своїм коштом взявся вчити з десяток перевертнів. Уславився роздаванням меду у фірмових діжках з власним портретом. Одразу після голосування виявили, що то перепалений цукор, але людоведмідь уже був гласним.

Крім того, Фальдберг очолював комісію з будівництва і, за чуткам, володів десятком прибуткових будинків. Нещодавно отримав нове підвищення — тепер особисто подавав на підпис міському голові рішення Думи.

— Але навіщо гласним від людей так чинити? — сплеснув руками Скалонне.— Цей документ позбавлений сенсу. А те, що він загадково з’явився у стінах Думи, може, чийсь невдалий жарт?

Фальдберг знову заревів:

— Ви чудово знаєте, що використання чарів, будь-яка магічна маніпуляція з документами державної ваги — це порушення «Договору про чесність співжиття нечисті з людьми»! Це один з найбільших злочинів у Межі. А тут з’являється рішення Думи, яке не розглядали, за яке ніхто не голосував, ба більше — ніхто його не вносив на розгляд. І все одно це рішення значиться у всіх документах. Ніби прийняте за всіма правилами. Як це ще пояснити, як не чарами? І кого в першу чергу звинуватять у підступі? Звісно, нас — гласних від нечисті. Бо ж капостити за допомогою чарів у Межі можуть тільки людиноподібні. Це всім відомо,— з гіркотою проказав людоведмідь. Офіційна статистика стверджувала, що до побутової магії найчастіше вдавалися саме люди.

— Олександре Петровичу, дорогенький, що ви на це скажете? — Скалонне розвернувся до Тюрина. У його голосі бриніло роздратування. Це Тюрин, а не він мав би спілкуватися з людиноподібним. Тепер це його парафія.

Тюрин мовчав. Його очі буравили трюмо за спиною Фальдберга. Вже вкотре він намагався зрозуміти, кого бачить у дзеркалі. У загальних рисах потвора нагадувала того самого столичного сищика: холодні сірі очі, високе блискуче чоло, тонкі іронічні губи. Але будь-хто, описуючи Тюрина, сказав би просто — «синюшно-синій». Машина доктора Гальванеску разом з життям влила у жили огидно-неприродній колір. Майже одразу проявилися й інші неприємні симптоми. Наприклад, на дотик відживлений не відрізнявся від мертвого: холодна і суха шкіра, що починала смердіти, якщо він запізнювався на черговий курс відживлення. Крім того, грубі рвані рубці, що ні на мить не припиняли свербіти. А скроні навіки прикрасили чорні опіки від електродів.

— А