Лазарус - Світлана Тараторіна
«Невже Басараб аж настільки закохався у Гінду?» — не вірив Тюрин. Усі упирі, які йому зустрічалися, були холодними машинами, що давно пережили почуття і пристрасті. Виняток — новонавернені, але цей стан тривав не більше кількох тижнів. Але, як виявилося, Басараб був щонайменше столітнім упирем. «Тамара би просто сказала, що я не розуміюся на коханні. Заради справжньої любові можна піти на все»,— думав Олександр Петрович.
Він знову взяв до рук кинджал. Князь Басараб був з усіх боків унікальним упирем.
Прибув до Києва кілька років тому і відразу полюбився місцевим матронам. Елегантний десмодус носив монокль і велику перлину в лівому вусі, а головне, вирізнявся незвичною, як на упиря, поведінкою. На відміну від аристократичних десмодусів Києва, що трималися своїх кіл, полюбляв людські салони. Запевняв, що пісник, і навіть давав гроші на клуб тверезості, який організували молоді десмодуси зі Спілки за відмову від людської крові.
Здавалося, Фабіана зовсім не лякали суворі обмеження, накладені на упирів після повстання 1863-го року, коли люди встановили державну монополію на продаж крові для упирів і заборонили несанкціоноване навернення. Тепер для створення нового упиря, окрім особливих підстав, як то шлюб чи призначення спадкоємця, вимагався спеціальний дозвіл Імперської колегії з життя десмодусів, а для законної купівлі людської крові — ліцензія.
Користуючись салонними зв’язками, Басараб першим з київських упирів отримав від міста кредит на відкриття станції з переливання та продажу крові.
Заклад так і не з’явився, натомість упир розпочав будівництво власної вілли на Трухановому. Останнім часом князь занадився до мадам Гінди, чим викликав ревниве занепокоєння у місцевих красунь. Але що ж поробиш, коли свій до свого тягнеться.
— Парфентію Кіндратовичу, чорт вас забирай, де офіцерські книги?! — не залишаючи крісла, прокричав у коридор Тюрин.
У дверях, важко відсапуючись, з’явився Топчій. Він ніс із десяток грубих томів у шкіряних шабатурках. Це була вже друга порція книг, у яких значилися всі офіцери, що брали участь у війні проти чеченських демонів з 1817 по 1864 роки. Тюрин знайшов усіх упирів, що воювали на Кавказі, а таких було небагато.
У 1863 році у Межі розпочалося повстання упирів, і всі, хто цінував свій рід, а таких була більшість, полишили Кавказ і повернулися в Межу, щоб пристати до боротьби.
— Петро Котляревський, генерал від інфантерії, помер у 1852-му у Криму, Іван Рильський, полковник, загинув у бою у 1860-му,— монотонно перераховував Тюрин офіцерів-десмодусів.— Рильський? Якийсь Рильський був у Києві, не цей?
— Ні,— Топчій стомлено позіхнув.— Той, що у Києві, зрікся свого роду. Вважав, що самі по собі десмодуси не переможуть, що всі людиноподібні мають об’єднатися. Помер у 1902-му. Як — не питайте, подейкують, Четвертий відділ розстарався.
— Дайте здогадаюся: мабуть, був змієпоклонцем. Змій прийде і звільнить нечисть від людей? — уїдливо запитав Тюрин. Околодочний потупився у книгу.— Басараба так і не знайшли?
Топчій сіпнувся, як від уколу шпильки.
— Його домашні кажуть, другий день удома не спить, а де — не знають.
Тюрин потер щоку і поглянув на стінний годинник.
— Здається мені, я знаю, хто нам зможе допомогти. Ви казали, Тартаров завжди обідає у Купецькому зібранні?
Околодочний кивнув, відсунув книги, наче то була купа гнилої капусти, і вибіг, щоб відчинити Тюрину двері.
*
За Тартаровим довелося побігати.
— Тільки-то був,— вибачався годованець у Купецькому зібранні,— сказав, що душно, і пішов відобідать до відкритого кафе.
Літній ресторан містився у Купецькому саду над мальовничим урвищем. З нього водночас можна було роздивитися млин Бродського на Подолі й поселення водяників на Трухановому острові. Туди вела крута звивиста доріжка, і поліціянти ледве дихали, заки залізли на гору. Але і там перелесника вже не було.
— Мусьйо Тартароф тільки-но занурилися у сади, з дівицею,— хитро посміхнувся чорт-метрдотель.
Тюрин з’ясував, що з ресторану можна спуститися лише одним шляхом, попросив розведеного живого соку і всівся за столик. «Подивимося, як він тут повз мене пройде»,— подумав сищик. Вирішив будь-що дочекатися невловимого перелесника.
Свіжий вітер охолодив обличчя, живий сік весело підморгнув з карафки. Перед очима в Олександра Петровича мимовільно сплив давно похований спогад: батько нишком від матері дістає зі старовинного буфета роботи галіційського чугайстра запітнілий штоф з темно-брунатною рідиною, наливає у чарку, сторожко озирається й одним духом перехиляє частування. Зморшки розгладжувалися на батьковому чолі, вуста рожевіли, очі звільнялися від таємної печалі.
Батько розповідав, що «живий сік» винайшов чорт другого порядку Адольф Марцинчик. У 1866 заснував аптеку на Хрещатику, де продавав цілющі вина, настоянки з трав оболонських польовиків. Мав дозвіл закуповувати сухе варення «для фармацевтичних потреб». Через необережність чарівний фрукт потрапив до пляшки зі скислим вином. Марцинчик уже подумував викинути зіпсутий розчин, але обережне нутро чорта підказувало скуштувати. Вино набуло дивовижного смаку, дарувало відчуття безтурботності, а головне — повертало молодість. Щоправда, ненадовго. Найміцніше прибирало до п’ятнадцятьох років. Такий живий сік випускали під маркою Марцинчика.
— З ними завжди так? — Тюрин відкинувся у плетеному кріслі й поринув у блакить. Живий сік, хоч і сильно розведений, дарував неймовірну легкість. У цю мить Тюрин був готовий зрозуміти мінливу натуру повітряних духів.
— Ясно що. Перелесник, що з нього взяти? — Топчій розсівся поруч, але не забував поглядати на доріжку.— Натура в них така — жінок чарувати. А так ніби пан непоганий. Приїхав десь з Одеси. Отримав землю на Трухановому, побудував яхт-клуб. Красень і балагур, але дуже до чужих жінок ласий. Скарбник-ювелір з Подолу розповідав,— за звичкою відійшов від теми Топчій,— що Тартаров щороку замовляє до сотні золотих браслетів. Дарує коханкам за побачення. Іноді навіть проти їхньої волі. Перелесники, бісова порода, вміють подобу законного чоловіка прибирати.
— А ще це, певно, дуже зручне пояснення для дружин,— промимрив підполковник.
— Але наш Тартаров має завороть у голові,— хмикнув околодочний.— Хоче, щоб жінки його любили за його власне обличчя. Через те має контри з іншими перелесниками. У київських перелесників є «Клуб лицарів». Збираються раз на місяць і розказують один одному про свої походеньки. Так Тартарова туди не кличуть, бо він постановив іншої подоби не набувати. Мовляв, і так красень. Хай і так люблять.
— Ще один людиноподібний з дуринкою...— під дією живого соку обличчя Тюрина розпливлося у посмішці. Він розвернувся до пагорба і раптом побачив, як з кущів вийшло два чарівних створіння: голі чоловік і жінка, як
