Лазарус - Світлана Тараторіна
Він знайшов адресу старого співробітника друкарні Кульженка, написав йому листа і досить швидко отримав відповідь.
«Я добре пам’ятаю той рік,— повідомляв старечий почерк.— У 1874-му копали на Щекавиці. Київ заполонили чутки, ніби розрили могилу Змія. То Кульженко відразу вхопився за твір Лазаруса.
Тоді існувала заборона на книги про нечисть. Але Кульженко знайшов вихід, недаремно був з людиноподібних — чорт вищого порядку. Пам’ятаю, розповідав, що Лазарус хотів назвати книгу „До історії про культ Змія у Межі“, але Кульженко переконав написати просто — „Легенди про Змія“. І як казки — пропустили»,— пригадав друкар, при цьому додав, що особисто ніколи не бачив Лазаруса. Йому також не відоме ім’я Петра Тюрина.
Професор історії Карл Житоцький, вказаний як рецензент, помер у 1892-му. З Київського університету написали, що останні роки «хворів удома».
Олександр найдовше шукав автора книги — загадкового Лазаруса. Виявилося, що той багато писав. Мав низку статей у «Київській старовині», продавав фейлетони і репортажі газетам, але Тюрину так і не вдалося дізнатися справжнє ім’я людини чи людиноподібного, що ховався за вигадливим псевдонімом.
Після року загадок і пошуків Тюрин остаточно зрозумів, що армія не для нього. Подав у відставку, набрався духу і поїхав до столиці, щоб відверто поговорити з матір’ю про батька. Це була одна з найважчих розмов у його житті.
Після сліз, умовлянь та істерик мати пхнула синові під ніс листа від батька, де той просив більше не писати.
— Він відмовився від тебе у той погром, у 1892-му. І це єдина правда, яку тобі слід знати! — останнє, що він почув від матері.
Вона померла уві сні наступної ночі.
«Божевільний, загублений чи мертвий, ясно одне,— мати була права,— з гіркотою думав Тюрин, слухаючи, як земля стукотить об дерев’яне віко труни,— батько жодного разу про мене й не згадував». Тоді, над могилою матері, він пообіцяв більше не повертатися до пошуків батька.
*
— Ось тут тіло знайшли! — Топчій махнув на невеличкий причал, від якого тягнулася добре вторована доріжка. Там не було жодної душі.
— Ваше благородіє, городовий, побий його лиха година, до вітру відійшов,— винувато проказав околодочний, а собі під ніс, але так, щоб і Тюрин почув, промимрив: — Шкуру злуплю, наб’ю соломою і поставлю на Контрактовій, щоб на нього собаки дзюрили.
— Сувора дисципліна у місцевій поліції,— зневажливо пхикнув Тюрин і переключився на місце злочину.
У короткому огляді, що містився у справі, значилося, що тіло хлопчика знайшли долілиць, у розстебнутій на грудях сорочці, кальсонах і панчохах. Поряд в очереті валялися піджак, картуз зі зламаним козирком і туфлі, ніби хлопчик роздягся, щоб пірнути у річку.
«Вдягався, як гімназист, хоч до школи майже не ходив»,— подумав Тюрин.
Топчій розповів, що діти збиткувалися з Ющинського за те, що жив у водяників, називали юродивим, рибою, мерзотою. Останнє слово у Межі вважалося найболючішою образою для людиноподібних і чорною лайкою для людей. Навіть учителі гидували мовчазним хлопчиком, від якого постійно тхнуло рибою.
Та і Ющинському не було як заводити друзів. Водяники воліли тримати його коло себе, відпускали до школи, тільки коли люди згадували про такого учня. Найчастіше хлопчик самотньо вештався заростями, спостерігаючи з лише йому відомих сховків за гостями і мешканцями острова.
«Цікаво, ким себе вважав сам хлопчик? — думав Тюрин, роздивляючись заводь, своєрідне пограниччя між водою і сушею, де знайшли тіло.— А може, і в голову не брав. У Межі іноді не добереш, хто перед тобою: людина чи нечисть».
Погляд Олександра Петровича упав на Топчія. Той продовжував нервово роздивлятися кущі. Городового ніде не було.
— Ви казали, цим шляхом користуються постачальники Гінди? — Тюрин показав на доріжку. На вологому ґрунті залишилося чимало слідів.
— Постачальники з сумнівним товаром,— неуважно відповів Топчій і сплюнув лушпиння.— І таємні гості. Тута наче чорний хід до її закладу.
Олександр Петрович різко зупинився. На землі чітко вимальовувалися сліди маленьких босих ніг.
— Ого, та хлопчик тут не одну годину ходив! Сюди ведуть! — задоволено вигукнув Тюрин і, не встиг околодочний відреагувати, побіг до верби за двадцять футів від причалу.
Віття, наче русалчині коси, полоскалося у воді, утворюючи шатро. Олександр Петрович рішуче відсунув галуззя, і тої ж миті ніби дике кошеня стрибнуло йому в обличчя.
Гострі кігті вчепилися у волосся. Істота завивала і переможно заулюлюкала. Здалося, прагнула відірвати голову. Тюрин крутився на місці, навпомацки шукаючи револьвер. Нарешті звів курок і навмання притулив до істоти, сподіваючись, що не зачепить власну макітру.
— Що ж ти робиш, голодухо триклятуща! Злазь, кому кажу! — пролунав розпачливий і водночас командний крик Топчія. Свист лозини підсилив наказ. Тюрин почув виляски об голе тіло. Створіння запищало і відвалилося.
— Це Петюня, розірви його грім,— жалісливо пропищав околодочний і несміливо простягнув шефові картуза.— Злидень наш поліційний. Мав речові докази охороняти.
Тюрин ошелешено поглянув на істоту.
Петюня був заввишки з десятилітнього хлопчика. Мав голу довбешку і гострі, наче звірині, зуби. Він досі сичав у бік підполковника і з недовірою поглядав на Топчія. На поясі у напівголого злидня бовталося копчене курча.
— Ти що, босото відділова, чина не впізнав? — Парфентій по-войовничому поставив руки в боки і ступив на злидня. Той навіть не здригнувся.
— І чого пост залишив? А якби хтось стежкою пішов, дурна твоя голова? — у голосі Топчія поменшало рішучості. Він постійно озирався на Тюрина, спостерігаючи за його реакцією.
Злидень обсмикнув сорочку, що, наче у немовляти, правила за основний одяг, і простягнув руку. Топчій зітхнув і, через плече озирнувшись на шефа, пересипав у маленьку долоню жменю насіння.
— Тако вже геть не годиться,— злобно проказав злидень і жадібно накинувся на гостинець.— Другу добу тута сушуся. Їсти катма. Добре, що речові докази носють,— злидень кивнув на курча.— Хочеш?
Топчій облизнувся, скривився і заперечно похитав головою. Тюрин був певен, що тільки його присутність утримала околодочного від знищення «речового доказу».
— Зовсім подуріли! — вийшов із заціпеніння Олександр Петрович.— Вас сюди нащо поставили? Місце злочину охороняти, а не хабарі брати! — Вуха сищика палали, на щоках червоніли подряпини.— Диких тварин треба за ґратами тримати, а не поміж людей пускати! Трибунал за вами плаче! Дідько, сорочку зіпсував...— несподівано видихався Тюрин, смикнув себе за обірваний комір і згадав, що сорочку подарувала Тамара. У понеділок він мав бути на її іменинах, а замість
