Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець

— Ого, — повторив Мельхіор зі слабкою усмішкою. — Ти знаєш, я ж по бойовій так собі.

— А в мене так собі зі світлими, які можуть щось порадити і при цьому не добити мене своїми порадами, — всміхнулася Варта у відповідь.

— Ну, ти вчасно написала, — хлопець скосив погляд кудись поза екран, посунувся вбік і вибачливо докинув: — Я ще Орка закликав, бо він дуже цікавився твоїми справами.

— Не дуже, — озвався знайомий голос. Еверест схилився над Мелевим правим плечем, стискаючи в руці келих. — Коротку версію я вже почув. Привіт, — алхімік заклав пасмо ще дужче відрослого волосся за вухо і, шепнувши щось до Меля, наблизився до екрана. — У тебе є на тілі видимі рани чи інші сліди?

— То я піду, — втрутився Мельхіор. — У мене гості, Варто, вибачай. Вирвався на кілька хвилин через твій меседж.

— Дякую. Ви там щось святкуєте?

— Ага, мій день народження, — світлий похитав крихітним келишком і зник з екрана.

— До справи, — нагадав Еверест, падаючи в шкіряне крісло. — Ти фізично поранена?

— Зараз гляну.

Варта зиркнула на алхіміка, обличчя якого мало надміру зосереджений вигляд як на того, хто щойно вирвався зі святкової вечірки. Тоді вимкнула камеру і стягнула футболку, оглядаючи груди й живіт.

— Чим ти займаєшся? — поцікавилася знічев'я, бо знала, що світлий теж покинув роботу в кав'ярні.

— Готуюся до міжнародного проекту... А ти? Окрім того що намагаєшся загинути в сутичках.

— М-м... Теж готуюся до міжнародного проекту, — відказала Варта, зваживши, що справи Конгломерату цілком можна так назвати.

— Ясно.

Алхімік не додав нічого. Дівчина нагадала собі, що справжній Еверест — не той, ким прикидалася тінь Златана, — не вельми говіркий. Або ж він просто не хотів спілкуватися з темною понад необхідний мінімум.

— Синець на ребрах ліворуч, подряпина під грудьми. Нічого більше, — констатувала дівчина за півхвилини.

— Павутина слухається?

— Так. Інакше як би я їх поклала?

— А ти їх поклала? — брови хлопця сіпнулися вгору.

— Не турбуйся, всі живі й ледь здорові.

— Ото вже ці темні, — гмикнув алхімік. — Хоч куди піде, всюди знайде, з ким зіткнутися.

— Без твоєї іронії обійдуся.

— Добре. То давай без іронії. Я думаю, що на тобі вузол залишився після заклинання. Точка, куди атака вцілила й де твою силу «замкнуло». Вузол заважає енергії циркулювати тілом. Це провокує біль.

— Уперше чую, — спохмурніла Варта. — А мені від вашої братії неодноразово діставалося. Знаєш, скільки разів ми з Аллі гризлися в універі?

— Знати не хочу. Вузол утворює протилежна сила, у твоєму випадку — світла. До того ж, його може залишити тільки дуже своєрідне заклинання. Але я не можу дистанційно впевнитися, що це воно, — Еверест упер указівний палець у перенісся. — Ти особливої злості чи спалахів енергії сьогодні не відчувала?

— Як я, по-твоєму, маю виміряти «особливу злість»? — визвірилася дівчина, бо біль знову здушив її, і роздратування спалахнуло, як і тоді, біля університету. — У тебе, може, є шкала, розроблена спеціально для паскудних темних?

— Я такого не казав, — Еверест подався ближче до екрана. — Тарновецька, я тобі допомогти хочу. А ти поводишся, вибач на слові, як нарвана школота.

— Гаразд, гаразд, вважаймо, то через вузол. Я справді зла як чорт. Мені треба позбутися цього.

— Та ясна річ, що треба, — хлопець підпер голову рукою. — У тебе немає алхіміка поруч?

— Ні. Тільки я, чайник і стіл.

— Згодиться. Став чайник...

— Знущаєшся?

— Ні. Запариш чай — набереш. А я дещо перевірю.

Дівчина втупилась у згаслий екран, тоді зітхнула й пішла до плитки. Ідея пити в спеку гарячий чай видавалася їй трохи збоченою, утім, ідея носити в собі «подарунок» світлої алхімеї також не надихала.

За кілька хвилин, коли на столі вже парувала велика чашка, Варта ввімкнула скайп. Еверестові очі бігали по екрану: він щось швидко читав.

— Дивись, Тарновецька. Вмощуйся зручно і слухай. Береш чай, глибоко вдихаєш і наповнюєш чашку енергією. А тоді ковтаєш. І дозволяєш їй пройти крізь твоє тіло. Не спиняй її, не збирай у якійсь точці. Просто хай вільно стікає та розходиться увсебіч.

Варта трохи остудила чашку павутиною й непевно подивилася на неї.

— Евересте, я не знаю, як мені наповнити це енергією. Я можу заморозити чай. Скип'ятити його. Ну або чашку розколоти.

— Ясно. Бойова темна без навичок розслаблятись. Але ти зможеш. Ну просто... чорт, Тарновецька... — Еверест відкинувся назад і зчепив руки на потилиці. — Це важко пояснити. Це як дихати. Вдихаєш і видихаєш. Так і тут: торкаєшся пальцями чашки. Твоя сила... хай вона просто тече й розчиняється.

— Може, є ще варіанти?

Варта напнула павутину й зрозуміла, що енергія, яка струменіла нею, навряд чи зможе розчинитися в чашці. Власна сила тремтіла на приємній відстані, готова до будь-якої з атак, але явно не до того, чого вимагав Еверест.

Алхімік зміряв її поглядом.

— Наступний варіант менш приємний.

— Бойовій темній без навичок розслаблятися — не звикати.

— Гаразд. Плюнь на той чай... ні, не буквально! — хлопець уперше за розмову всміхнувся. — Відстав його вбік. Сконцентруйся на точці, де ти відчуваєш біль. І нашпигуй її власного енергією не слабше, ніж тебе атакували. Це має розбити вузол, — хлопець поморщився. — Синець можеш заробити відчутний, але біль та спалахи минуться. Головне — зробити це різко.

— Отак би й одразу, — гмикнула Варта. — Я вимкну камеру. Не хочу тебе травмувати.

— Собою переймайся, — відповів алхімік і поспіхом додав: — Тільки не переривай зв'язку. Я хочу знати, що там відбувається.

Варта все одно вимкнула мікрофон. Блискавично зібрала енергію, скрутила її у вузол і спробувала направити в ту точку, яка стискалася всередині.

Ушкварити себе сплетінням павутини виявилося легко: пальці трохи зіслизнули, мовби не хотіли додавати ваги майбутньому синцю, але павутина ні краплі не втратила в силі. Стогін таки вирвався крізь зціплені зуби. Піднялася нова хвиля болю — на додачу до тієї, що двигтіла всередині.

Варта присіла на підлогу, важко дихаючи. Перед очима заіскріло. Вона обхопила себе обома руками.

— Тарновецька, скажи, що ти в нормі, — насторожено озвався світлий.

Дівчина витратила